Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

— Будь ласка, передайте це від мене панові, який мешкає тут. Я маю двох іграшкових солдатиків. У пакунку один із них. Думаю, солдатик його розрадить — я ж бо знаю, що цей пан страшенно самотній.

Старий слуга кивнув і виглядав дуже потішеним, а тоді заніс солдатика до будинку.

Незабаром він прийшов до хлопчика, щоб передати йому запрошення відвідати будинок. Батьки дозволили хлопчику піти в гості. Так він потрапив до старого будинку.

Мідні бляшки на огорожі аж сяяли — певне, їх відполірували на честь візиту. На дверях були вирізьблені сурмачі, що стояли поміж тюльпанів — здавалось, вони дмуть що було сили, такі роздуті в них були щоки: «Тру-ту-ту, до нас у гості йде хлопчик! Тру-ту-ту, до нас у гості йде хлопчик!»

Потім відчинились двері. Усюди на стінах висіли старовинні портрети воїнів у латах і панночок у шовкових сукнях. Здавалось, лати бряжчать, а сукні шелестять. Потім були довгі-довгі сходи, а далі — маленький коридор, що виходив на занедбаний балкон. Скрізь видніли дірки й тріщини, з яких росла трава й листя, тож весь балкон — і його підлога, і стіни — так заріс зеленню, що скидався на садок. На балконі стояли вазони, прикрашені мордочками з вухами віслюка, але квіти росли в них, як їм самим забагнеться. У одному вазоні була гвоздика — вона розрослася на всі боки. Зелені листочки немовби промовляли: «Мене обвівав ніжний легіт, мене цілувало сонце, і тепер я обіцяю — обов’язково зацвіту до наступної неділі. Не сумнівайтесь, до наступної неділі!»

Тоді хлопчик зі слугою увійшли до кімнати, де стіни були оббиті шкірою, розмальованою позолоченими квітами.

— Позолота із часом потьмяніє й зітреться, та не страшно, бо шкіра назавжди зостається, — сказали стіни.

Прикрашені витонченою різьбою крісла з підлокітниками і дуже високими спинками, стояли у кімнаті, й коли вони рипіли, то здавалось, ніби вони кажуть: «Сідай! От лишенько, як же я скриплю! Певно, в мене подагра, як у старого буфета. Подагра мучить спину, от лишенько!»

А тоді хлопчик увійшов до кімнати, де сидів старий пан.

— Дякую, мій маленький друже, за те, що подарував мені іграшкового солдатика, — сказав старий пан. — І дякую за те, що прийшов до мене в гості.

— Дякую, дякую! — або: — Рип! Рип! — підхопили меблі.

Всюди було дуже багато меблів, і всі вони, здавалось, пнулися одне поперед одного, щоб поглянути на хлопчика.

На стіні у центрі кімнати висіла картина, де було зображено молоду гожу панночку. Вона була старомодно вбрала, мала напудрену зачіску та пишну спідницю. Панночка не казала ні «дякую», ні «рип», лише кинула на хлопчика спокійний погляд.

Тож хлопчик запитав у старого пана:

— А звідки у вас ця картина?

— Із магазину неподалік, — відповів той. — Тут у мене висить багато портретів невідомо-кого. Люди, що на них намальовані, померли й поховані давним-давно. Але я знав цю панночку багато років тому. Вона померла майже півстоліття назад.

У вазі під картиною стояв букетик із засохлих квітів — певне, їм теж було вже років п’ятдесят, чи принаймні так здавалось.

Маятник старого годинника хитався туди-сюди, стрілки крутились — спливав час, і з його плином усе в кімнаті ставало старшим, але, здавалось, ніхто цього не помічав.

— Удома кажуть, — промовив хлопчик, — що ви дуже самотній.

— Ох, — відповів старий пан, — мене навідують приємні спогади про минуле й приносять із собою багато різних речей. Їх викликає моя пам’ять. А тепер ще й ти прийшов мене відвідати. Це дуже тішить.

Потім він дістав із полиці книгу з картинками. Там було багато цікавого: вервечки чудових карет, яких уже не побачиш у цей час, солдати, що нагадували трефових валетів, й ремісники з прапорами, які майоріли на вітрі. Кравці мали прапор із ножицями, які тримали два леви, а на прапорі шевців був не черевик, а орел із двома головами. Ось така була книжка.

Згодом старий пан пішов до сусідньої кімнати, щоб принести яблука й горіхи. Гостювати в старому будинку було дуже приємно.

Тим часом заходився нарікати іграшковий солдатик, що стояв на полиці.

— Я не витримаю цього, — казав він. — Тут так самотньо й нудно. Я звик жити в родині, я не зможу змиритись з таким життям. День тягнеться тут довго-довго, а вечір — ще довше. Тут усе по-іншому, ніж у твоєму будинку. Там твої мама з татом ведуть приязну розмову, а ти з іншими дітками зчиняєш веселий гамір. А в будинку старого пана так самотньо! Ти думаєш, його хтось цілує? Хтось колись дивиться на нього приязно? Чи тут буває різдвяна ялинка? Та він уже однією ногою в могилі! Ні, я цього не витримаю.