Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

Згодом вона розповіла про все одній із сестер. Отак про таємницю її дізнались інші сестри, а потім ще кілька русалок, які розповіли про все тільки найближчим подругам. І от з’ясувалось, що одна з русалок знала, ким був принц. Вона бачила свято на кораблі, й розповіла, звідки принц прибув і де стоїть його палац.

— Мерщій, сестрице! — покликали морські принцеси русалоньку. Вони взялися за руки і піднялись на поверхню, а потім попливли до яскравого жовтого кам’яного палацу з мармуровими східцями. Одні сходи вели просто до моря. Дахи були прикрашені позолоченими куполами, а поміж колонами стояли прегарні мармурові статуї. Крізь прозорі високі вікна з дорогими шовковими гардинами видніли пишні покої. Стіни прикрашали чудові картини й гобелени. У центрі найбільшого покою стояв фонтан — його струмені били аж у скляний купол, крізь який світило сонце, осяваючи рослини, що росли довкола фонтану.

Тепер русалонька знала, де живе прекрасний принц. Вона провела багато вечорів і ночей у воді біля палацу — підпливала до берега значно ближче, ніж інші. Якось вона навіть запливла у вузенький канал під мармуровий балкон, що висів на водою. Вона дивилась на юного принца, а він думав, що тішиться самотністю.

Морська принцеса багато разів спостерігала, як її обранець катається на прогулянковому човні, з музикою і прапорами, що майоріли на вітрі. Вона визирала із очерету, й коли вітер підхоплював її сріблясту вуаль, здавалось, ніби лебідь розправляє крила.

Багато ночей, коли рибалки, освітлюючи собі шлях смолоскипами, вирушали в море, русалонька слухала їхні оповідки про шляхетні вчинки принца й раділа, що врятувала його життя, коли він ледве не загинув у морській безодні. Вона згадувала, як притуляла його голову до своїх грудей, і як щиро цілувала його. А він не здогадувався про це і навіть не міг мріяти про русалоньку. Вона ж усе більше захоплювалась людьми й прагнула жити серед них, адже їхній світ здавався їй більшим за власний. Вони могли плавати морем на кораблях, підійматись у гори, що височіли понад хмарами; землі, якими володіли вони, їхні ліси та поля тягнулися, скільки сягало її око.

Русалонька мала стільки запитань, що на них не могли відповісти її сестри, тож вона звернулася до бабусі, яка знала все про верхній світ, який вона мудро називала Земля-Над-Морем.

— А якщо люди не тонуть, — запитувала русалонька, — то вони можуть жити вічно? Вони ніколи не помирають, як ми тут, у морі?

— О ні, — відповідала бабуся, — вони теж мусять помирати, а вік їм відміряний ще коротший, ніж нам. Ми, буває, живемо по триста років, і коли ми прощаємось із життям, то стаємо піною морською. Нам не потрібні могили, ми не маємо безсмертної душі й ніколи не воскреснемо, ми — як морські водорості: якщо їх зрізати, вони більше не ростимуть. А люди мають безсмертні душі, що живуть навіть тоді, коли їхні тіла стають порохом. Їхні душі летять угору, до зірок.

— Чому ж у мене нема безсмертної душі? — сумно запитала русалонька. — Я б віддала усі свої сотні років за один лиш день людського існування.

— Не думай про це, — сказала бабуся. — Ми щасливіші, ніж люди, та й живемо краще.

— Тож коли я помру, то перетворюсь на морську піну й ніколи більше не почую голосу хвиль, не побачу ні квітів, ні сонця? Чи ж є спосіб здобути безсмертну душу?

— Ні, — відповіла бабуся. — Хіба якийсь чоловік полюбить тебе понад усе на світі, а священик покладе його правицю в твою руку і чоловік пообіцяє тобі бути вірним назавжди, — тоді його душа увійде до твого тіла й ти станеш людиною. Він подарує тобі душу, не втративши власної душі. Але забудь про це — такого ніколи не буде. Риб’ячий хвіст у нас вважається дуже гарним, а на землі думають, що він огидний. Вони думають, що для того, аби бути вродливим, треба мати дві стійкі підпори, які вони називають ногами.

Русалонька зітхнула й сумно подивилась на свій риб’ячий хвіст.

— Краще жити у щасті, — втішила її бабуся, — протягом відведених нам трьох сотень років. Повір, це досить-таки довго. А потім можна й відпочити… До речі, сьогодні ми влаштовуємо пишний бал!

Свято було чудове — на землі таких просто не буває. Стіни й стеля великої бальної кімнати були зроблені з товстого прозорого кришталю. Сотні великих мушель — темно-червоних і ясно-зелених — стояли рядами по обидва боки. Блакитні вогники всередині них освітлювали покої, незліченна кількість великих і маленьких риб пропливала повз кришталеві стіни. Їхня луска мінилась пурпуровим, срібним або золотим сяєвом. Залою протікав широкий струмок, де танцювали і співали водяники й русалки. Жодна людина не має такого гарного голосу, як у них. Русалонька співала найчарівніше. Увесь почет аплодував їй долонями й хвостами. На однісіньку мить вона стала щасливою, адже знала, що має найкращий голос на світі. А потім знову подумала про верхній світ і засмутилась. Русалонька не забула ні про прекрасного принца, ні про те, що він має безсмертну душу.