Карло Коллоді - Пригоди Піноккіо

Нарешті настав день, коли господар зміг оголосити про надзвичайну виставу. На строкатих афішах, які він велів розклеїти на всіх стовпах, було написано:

Сьогодні ввечері ви побачите неймовірні і дивовижні стрибки та інші номери у виконанні всіх артистів і коней нашої трупи!

Крім того, публіці вперше буде представлено уславленого ВІСЛЮЧКА ПІНОККІО під псевдонімом «Зірка танцю».

Ясна річ, що цього вечора у цирку був аншлаг. [7] Аншлаг — стан, коли всі квитки на виставу, концерт тощо продано, а також оголошення про це в касі театру, цирку і т. ін.

Не було жодного місця в партері, жодного стільця, ба навіть дорожезної ложі, хай би за них пропонували щире золото.

Сходинки цирку кишіли маленькими дівчатками і хлопчиками, яким понад усе кортіло побачити, як танцює віслючок Піноккіо.

По закінченні першої частини спектаклю перед численною публікою постав директор. На ньому був чорний фрак, білі рейтузи і пара височезних шкіряних чобіт.

Після глибокого поклону він урочисто, навіть бундючно виголосив таку безглузду промову:

— Шановна публіко, панове і пані! Я, що підписався нижче, що знаходжуся проїздом у вашій шикарній столиці, із задоволенням представляю цій мудрій і поважній аудиторії знаменитого ослика, який мав честь танцювати у присутності Його Величності імператора всіх найголовніших європейських дворів. Тож давайте ми відчуємо те, що надихає вашу присутність, і просимо вас надати нам поблажливості!

І ця «велеречива» промова спричинила шквал аплодисментів, зала вибухнула сміхом. Та оплески подвоїлися й набули ураганної сили, коли на арену вивели віслючка Піноккіо. Він був святково одягнений, його прикрашали нова вуздечка з лакованої шкіри, мідні пряжки і підкови. На його вухах висіли дві білі камелії, грива була заплетена червоними шовковими стрічками в маленькі кіски, живіт перев’язаний сріблясто-золотистим шарфом, а хвіст перевитий оксамитовими бантами червоного і небесно-блакитного кольорів.

Словом, у такого ослика можна було просто закохатися.

Представивши його публіці, директор виголосив ще одну «коротку» промову:

— Мої високоповажні глядачі! Я не збираюся наразі розповідати вам про ті великі труднощі, які я мав подолати, щоб зрозуміти, як підпорядкувати собі цього ссавця, який ще вчора вільно і безтурботно стрибав у висушених сонцем тропічних долинах. Зверніть увагу на те, який дикий у нього погляд! З огляду на те, що всі інші методи привести його в цивілізований чотириногий вигляд виявлялися недієвими, мені доводилося часто говорити з ним перевіреною мовою батога. Однак, хоч яким я був із ним лагідним, він не любив мене, навпаки — ненавидів дедалі дужче. Проте за науковою системою Галлеса я відкрив у його голові маленьку звивину, яку навіть медичний факультет у Парижі визначив як ту, що знаменує собою геніальність у мистецтві танцю. І я використав це відкриття для того, щоб навчити його танцювати, а також стрибати через обруч і паперову діжку. Тож спершу дивуйтеся! Потім судіть! І ще, дозвольте мені, синьйори, запросити вас на вечірню виставу, що відбудеться взавтра. Якщо ж дощ вплине на погоду, виставу буде перенесено з вечора на одинадцяту годину пополудні.

Після чергової зливи нісенітниць на вуха глядачів директор ще раз низько поклонився, повернувся до віслючка і сказав:

— Уперед, Піноккіо! Перш ніж ви якнайкраще покажете своє мистецтво, вітайте цю високошановну публіку — кавалерів, дам і дітей!

Піноккіо слухняно підігнув передні ноги і залишався на колінах, поки директор цьвохнув у повітрі батогом і крикнув:

— Кроком!

Тоді ослик знову встав на свої чотири ноги і закрокував навколо арени. За хвилину директор вигукнув:

— Клусом!

І Піноккіо слухняно перейшов з кроку на клус.

— Учвал!

І Піноккіо пустився у чвал.

— Навскоки!

І Піноккіо побіг щодуху. Аж раптом директор підняв руку і пальнув з пістолета в повітря.

При цьому пострілі ослик прикинувся пораненим і впав на землю, як мертвий.

Коли він під бурю оплесків знову звівся, то, зрозуміло, підняв і голову, озирнувся… і побачив в одній ложі вродливу пані. На шиї в неї висів важкий золотий ланцюг, а на ланцюзі — медальйон. А на медальйоні був портрет Дерев’яного Хлопчика.

«Це мій портрет!.. Ця синьйора — Фея!» — осяяло Піноккіо. Він одразу впізнав Фею і, охоплений радістю, хотів покликати:

— О Феє, о люба Феє!

Та замість цих слів з його горлянки вирвався такий гучний і затяжний рев, що всі глядачі, а особливо діти, мало не луснули зо сміху.