Ліман Баум - Чари країни Оз

Чарівник їхав верхи на Голодному Тигрі й тримав клітку дуже обережно, щоб не хилитати нею. Дороті їхала на спині в Лева-Боягуза, а Скляний Кіт, як і доти, біг попереду, показуючи їм дорогу.

Гугу-Король, лежачи на колоді, дивився, як вони від’їздять, а прощаючись, сказав їм:

— Тепер я знаю, що ви друзі звірів і що весь лісовий народ може довіряти вам. Віднині, коли Чарівник з Озу і Принцеса Дороті прийдуть до Лісу Гугу, їм тут будуть раді, й вони будуть тут у такій безпеці, ніби в Смарагдовому місті.

ачте, — пояснив Скляний Кіт, — той острів Чарів, де попали в пастку Тротта й Капітан Біл, — також у краю Лісняків, тільки в його східному боці, і звідси туди навпростець не далі, ніж до Смарагдового міста. Тому ми виграємо час, коли підемо прямо через гори.

— А ти певен, що знаєш дорогу? — спитала Дороті.

— Я знаю всю країну Оз краще за будь-яке живе створіння, — запевнив Скляний Кіт.

— Ну, то йди попереду й веди нас, — сказав Чарівник. — Ми й так уже змусили наших бідолашних друзів чекати надто довго, і що скоріш ми їх порятуємо, то краще для них.

— А ви певні, що зможете визволити їх? — спитала дівчинка.

— Не маю сумніву, — запевнив Чарівник. — Але я не можу сказати, до яких саме чарів треба буде вдатись, поки не прибуду туди й не побачу, як саме вони зачаровані.

— Я чував про той острів Чарів, де росте Зачарована Квітка, — зауважив Лев-Боягуз. — Колись давно, коли я ще жив у лісі, між звірами ходили оповідки про той острів і про те, як там посаджено Зачаровану Квітку ловити чужинців у пастку — людей чи звірів.

— І та Квітка справді така чудесна? — спитала Дороті.

— Кажуть, ніби то найпрекрасніша рослина в світі, — відповів Лев. — Сам я ніколи не бачив її, але мої знайомі звірі казали мені, що вони стояли на березі річки, дивились через воду на рослину в золотому вазоні й бачили сотні квіток усіляких видів і розмірів, що розцвітали на ній, швидко змінюючи одні одних. Кажуть, ніби як хто зірве таку Квітку, вона лишається свіжою довго, але, як їх не зривати, вони швидко зникають, натомість розцвітають інші. Через це, по-моєму, Зачарована Квітка — найчудесніша річ на світі.

— Але ж це все тільки оповідки, — сказала дівчинка. — А зривав хтось із твоїх знайомих квітку з чудесної рослини?

— Ні, — визнав Лев-Боягуз, — бо коли якась жива істота попаде на острів Чарів, де стоїть золотий вазон, та людина чи тварина пускає коріння й не може видобутися звідти.

— А що ж із ними стається потім? — спитала Дороті.

— Вони меншають з години на годину, з дня на день, поки не зникнуть зовсім.

— Тоді треба поквапитись, — занепокоєно мовила дівчинка. — А то Капітан Біл і Тротта стануть такі малі, що їм буде аж незручно.

Розмовляючи, вони швидко рухались далі, бо Голодному Тигрові й Левові-Боягузові треба було добре бігти, аби встигати за Скляним Котом. Вибравшись із Лісу Гугу, вони перетнули гірський кряж, потім широку рівнину і ввійшли в інший ліс, куди менший за той, де правив Гугу.

— Острів Чарів у цьому лісі, — сказав Скляний Кіт, — але річка аж із другого боку лісу. Між деревами стежки нема, але як ітимемо просто на схід, то натрапимо на річку, а там уже легко буде знайти й острів Чарів.

— А ти ходив уже через цей ліс? — запитав Чарівник.

— Не ходив, — признався Кіт. — Але я знаю, що ми вийдемо до річки, коли йтимемо на схід через ліс.

— Ну то веди, — сказав Чарівник.

Скляний Кіт рушив уперед; спочатку проходити між деревами було легко, але скоро підлісок та плеткі лози стали густі й переплутані, і, пропихавшись якийсь час крізь ці перешкоди, наші мандрівці попали в таке місце, де вже й Скляний Кіт не міг просунутись.

— Краще вернутись і знайти стежку, — підказав Голодний Тигр.

— Я дивуюся з тебе, — сказала Дороті, суворо дивлячись на Скляного Кота.

— Я сам із себе дивуюсь, — відказав Кіт. — Але кругом лісу дорога до річки дуже довга, і я думав, що ми виграємо час, коли підемо навпростець.

— Ти ні в чому не винен, — озвався Чарівник, — і я гадаю, що вертатись не треба: я можу прокласти тут стежку.

Відкривши свій чорний саквояжик, він пошпортався в талісманах і знайшов невелику сокирку, зроблену з якогось металу, так відполірованого, що він ясно блищав навіть у темному лісі. Чарівник поклав сокирку на землю і владно проказав: