Януш Корчак - Король Матіуш Перший

— У вас усі неабиякі, — директор глумливо засміявся. — Один — талановитий художник, інший — видатний математик. А всі, разом узяті, — рядові шибеники. Цього року вже два вікна розбили.

Від школи до дому дві версти. Матіуш крокує по дорозі, заклавши, за звичкою, руки за спину, і розмірковує про те, що сталося. Раптом його наздоганяє той самий хлопчик, якого вчителька вважала талановитим художником.

— Не сумуй. Вони скоро від тебе відчепляться. Мені спочатку теж проходу не давали.

— Чому?

— Не люблять тих, хто краще за них уміє щось робити.

— Чому?

— Напевно, від заздрості. Не всі такі, але є кілька заводил, яких усі слухаються. Хочеш, я тобі картинку намалюю? А що тобі намалювати? Ти тоді здорово про різні країни розповідав. Повтори ще раз, і я тобі намалюю Матіуша на безлюдному острові.

— Але ж Матіуш помер.

— Ну то й що? Якщо помер, значить, малювати не можна? Твої господарі дозволять, щоб я прийшов до тебе увечері?

— Запитаю. Думаю, дозволять. Вони гарні люди. Книжки мені купили, зошити. І чоботи обіцяли справити.

— От свиня, рваними чобітьми докоряє! Подумаєш, нову шапку вдягнув і ніс дере! Добре, що ти з ним зв’язуватися не став. У нього батько — багатій, дружбу із самим директором школи водить. Тому він і розперезався. Та нічого, ми йому покажемо! Зловимо подалі від школи й темну влаштуємо. Не забудь про картинку!

— Дякую.

Іде Матіуш далі. Повалив густий сніг. Сніжинки крутяться, танцюють у повітрі, і думки-бджілки швидше снують у голові.

«От дивно! Раніше управляв цілою державою, а тепер з одним класом впоратися не можу. Промови виголошував у парламенті, а тепер із хлопчиськами соромлюся говорити. Тепер мені зрозуміло, чому Стефан не хотів зв’язуватися з ними. Як почнуть приставати, дратувати, висміювати, не знаєш, куди подітися. Хоча що вони мені скажуть нового? Приблуда? Чоботи каші просять? Ну й нехай. Так завжди: один почне, а інші повторюють, як папуги».

Наступного дня Матіуш на першому ж уроці підняв руку.

— Я знаю, ви називаєте мене чужинцем, волоцюгою, приблудою. Так, у мене рвані чоботи. Якщо ви не хочете, я не ходитиму в школу. Чому ваша вчителька повинна страждати через мене? Улаштуймо голосування. Якщо більшість «проти», я піду зі школи. Але якщо лише один «проти», а решта «за», я залишуся. Не думайте, що я вас боюсь. Я готовий битися з кожним, але тільки не в школі. Призначимо місце й битимемося при свідках. От ви слухаєтеся вчителя, тому що боїтеся побоїв. А по-моєму, навпаки, треба слухатися того, хто не б’є. Поки діти не перестануть битися між собою, вони не мають права вимагати від дорослих, щоб ті їх не били. Поки хлопці не перестануть битися й кидати один в одного камінням, на землі не припиняться війни, а значить, будуть і сироти, тому що на війні вбивають батьків. Звичайно, без сварок не обійдешся, але треба зібратися всім і розсудити, хто правий, хто винний, а не пускати одразу в хід кулаки.

Поки Матіуш говорив, то в одному, то в іншому кінці класу чулися приглушені голоси:

— От дає!

— Лекцію читає.

— Новий учитель з’явився — приблуда!

— Зовсім з’їхав із глузду!

— Провалюй звідси!

Під кінець Матіуш сказав:

— Хто «проти», підніміть руку. Думаєте, я не чую, що ви бурмочете? Але я вважаю нижче за свою гідність звертати на це увагу. Я встав і відкрито, привселюдно висловлюю свої думки. А ви знаєте, що ви не маєте рації, от і бурчите собі під ніс. Так вчиняють лише боягузи. Отже, хто за те, щоб я не ходив до школи, підніміть руки!

Піднявся цілий ліс рук. Учителька хотіла втрутитися, але Матіуш швидко зібрав книги, зошити й залишив клас.

По дорозі його наздогнав однокласник і сказав, щоб він повернувся. Сталася помилка. Хлопці не зрозуміли. Він сам підняв руку, — подумав, так треба, щоб Марцинек залишився в школі.

— От побачиш, вони до тебе більше не чіплятимуться. Тепер ми знаємо, хто на тебе нацьковував хлопців. Ну, що тобі варто спробувати. Повернися, Марцинеку! Не будь таким гордим! Кажу тобі, хлопці помилилися. Повернися!

Матіуш неначе уважно слухає товариша, але слова не доходять до його свідомості. Шкода, звичайно, розлучатися з учителькою, зі школою. Але нічого не вдієш. Значить, не доля. Звідусіль його проганяють, усюди він зайвий. І справді, адже Матіуш помер, чого ж він поневіряється, як тінь, по світу? Чого чекає від людей? Як славно жилося йому на безлюдному острові! А хіба погано було б у Кампанелли розгулювати по апельсиновому гаю? Злочинці — і ті були до нього добрі. А тепер йому так гірко, так гірко, хоч плач.