Януш Корчак - Король Матіуш Перший

Фотографія королеви (крім нього, мабуть, ніхто й не здогадається, що це королева) пожовкла, пом’ялась, мушля, камінчик, чорний, як вугілля, шматочок цукру, огризок олівця та зошит, куди він записує заповітні думки, — от і все його багатство.

Щоб не померти з голоду, довелося найнятися в пастухи.

Назвався Марцинеком і став пасти двох корів. Корови звикли до нього. І люди теж звикли й полюбили його.

Хлопчик тихий, слухняний, ввічливий. І личко сумне, а найсумніше, коли він посміхається. Поглянеш, і плакати хочеться.

— По очах видно, зазнав хлопчина горя.

Мороз, дощ, град, спека, а йому все байдуже: пасе своїх корів. І жодного разу не побіг із хлопцями в ліс по суниці, ожину, чорниці. Жодного разу його корова не зайшла в чуже поле, не понівечила чужі посіви.

Але по-справжньому оцінили його селяни, коли на село напала якась дивна хвороба: два дні пропасниця трясе, кістки ломить, хоч криком кричи, у голові шумить, груди розриваються від кашлю. А потім — слабкість, ноги підкошуються.

Хто тиждень у ліжку лежить, а хто більше. Один Матіуш на ногах. Усім допоможе, нікому не відмовить, і будь-яка справа в руках у нього йде на лад.

Селяни поважають людей сильних, витривалих: «На вигляд малоросток, а виявляється — двожильний!»

Господарі, у яких Матіуш корів пас, полюбили його й умовили залишитися на зиму. Він погодився.

З однолітками Матіуш мало розмовляв. Хлопчаки, відомо, народ цікавий, їм хочеться знати, хто він та звідки.

— Уявляєте, відповідати не бажає!

— Кирпу гне.

Спробували втягнути його у свою компанію:

— Гайда по груші! Садівник виїхав.

— Не піду.

— Боїшся?

— Ні, просто не хочу.

Хлопчаки втекли, залишивши на нього своїх корів. Знають, безсоромні, що він покірливий, не відмовить. Повернулися, простягають у винагороду груші:

— Бери.

— Дякую.

— Подякуєш, коли покуштуєш. Не хочеш? Чому?

— Тому що крадені.

«Раз не сам бере, — думають хлопці, — значить, донесе». Але він не наябедничав.

— Ти груші крав, шибенику? — грізно запитує його садівник.

— Ні.

— А хто крав, знаєш?

— Знаю, але не скажу.

— Бач, який фрукт!.. Моя вам порада: не спускайте очей із цього волоцюги. У тихому болоті чорти водяться.

Садівник спересердя грюкнув дверима й пішов.

— Мені піти? — боязко запитує Матіуш, а в самого серце йокнуло: раптом проженуть.

— Хіба тобі у нас погано?

— Добре, але садівник на мене розсердився. Як би у вас неприємностей не було через мене.

— А ти не упирайся. Коли бачив, хто крав, скажи.

Матіуш сумно посміхнувся: то хіба розповіси все, що він бачив.

Настала зима.

— Можна мені в школу ходити?

— Іди, якщо приймуть. Узимку роботи мало.

І Матіуш пішов до школи.

— Приблуда в школу йде!.. Волоцюга йде в школу!.. Жебрак учитися захотів!.. — з криком біжать за ним хлопці.

Матіуш не знає шкільних порядків: входить з усіма в клас, сідає за парту.

— Це моє місце, я завжди тут сиджу.

І за яку б парту Матіуш не сів, звідусіль його женуть і сміються. Потіху влаштували.

— А вчителька тебе записала?

— Ні.

Матіуш стоїть біля стіни, а хлопчаки довкола обступили.

— От дурень! Ну і стій стовпом. Поглянемо, що вчителька скаже..

Продзвенів дзвоник. Усі сіли за парти й чекають.

Входить вчителька:

— А ти хто?

— Марцинек.

— Навіщо прийшов?

— Учитися.

Хлопці покотилися зо сміху, а вчителька спохмурніла.

— Хто його сюди привів?

— Ніхто. Сам прийшов. Улітку корів на вигоні пас.

— І груші крав.

— Він найда.

— Приблуда.

А Матіуш мовчить, ніби його це не стосується. Правда, волоцюга: півсвіту виходив і об’їздив.

Хлопці перебивають один одного, кричать, а вчителька дивиться пильно на Матіуша, немов згадує, на кого він схожий.

— Марцинек, ти бачив мене коли-небудь?

— Ні, перший раз бачу.

— А мені здається, я десь тебе бачила.

— Він приблуда!

— Перевертень!

І знову всі регочуть. Тут відчинилися двері, і в клас влетів директор школи.

— Це що за неподобство?! — заволав він і за вуха виволік двох хлопчиськ із першої парти в коридор. — Ви що, не знаєте, як у школі поводитись? — Пригрозив лінійкою і пішов.

Учителька зніяковіла, от-от заплаче.

— Сідай, Марцинеку, за першу парту. Дайте йому книжку. Ти читати вмієш?

— Умію.

А хлопчаки з пустощів підсовують йому книжку догори ногами.

Матіуш прочитав без запинки.

— Тепер розкажи.

Матіуш розповів своїми словами, але нічого не пропустив.

— А історію знаєш?