Памела Треверс: Мері Поппінс

Бо в найглибшому, найпотаємнішому куточку свого серця Ендрю плекав мрію бути простим дворовим собакою. Він ще й разу не минув свого родоводу, який висів на стіні у вітальні міс Жайворон, не здригнувшись із сорому. І не раз, не два він думав собі, що нехай би краще в нього не було ні батька, ні діда, ні прадіда, коли міс Жайворон із цим так носиться.

Через своє палке бажання стати дворовим собакою він і друзів собі вибирав серед дворових собак. І як тільки траплялась нагода, він так і летів до воріт і сідав там, чекаючи котрого з них, щоб перекинутися простим щирим словом. Але міс Жайворон ледве, було, його помітить, неодмінно зчинить галас:

— Ендрю, Ендрю, йди додому, любчику, не підходь до цих жахливих волоцюг!

І звичайно, Ендрю мусив іти додому, бо міс Жайворон не завагалась би віднести його на руках і тим самим навіки зганьбити. І Ендрю червонів і чимдуж кидався нагору сходами, щоб приятелі, буває, не почули, як хазяйка називає його «моїм золотком», «моїм щастячком», «моєю цукерочкою».

Найбільшим приятелем Ендрю був не просто собі дворовий собака, а ПОСМІХ ЛЮДСЬКИЙ. Він був наполовину ердель, наполовину гончак, і обидві половини були гірші. Де тільки траплялась на вулиці бійка, він ліз у найбільшу гущу; йому перепадало від Листоноші та Регулювальника. І найдужче в світі любив він нишпорити в риштаках і цебрах із сміттям. Він таки справді був ПОСМІХ ЛЮДСЬКИЙ для всієї Вулички, і чимало людей дякyвaло долі, що він не їхній собака. «А як Ендрю любив його і, де лиш міг, шукав з ним зустрічі. Іноді їм щастило хіба що мимохідь обнюхати одне одного в Парку, але траплялось, хоч і дуже рідко, що вони довгенько гомоніли собі вдвох під хвірткою. Тоді приятель переказував Ендрю всі міські плітки і при цьому так безцеремонно реготався, що відразу було видно, як він усім тим гордує.

І раптом посеред розмови з вікна лунав голос міс Жайворон, і чужий пес підводився, показував їй язика, підморгував Ендрю і перевальцем рушав від хвіртки, ніби йому було байдужісінько про все на світі.

Ендрю, звичайно, ніколи не дозволялося виходити за хвіртку, хіба що з міс Жайворон — на прогулянку до Парку — або з котрою її служницею — робити манікюр.

Тож уявіть собі, як здивувались Джейн і Майкл, побачивши, що Ендрю сам-самісінький женеться повз них Парком, прищуливши вуха й задерши хвоста, ніби доганяючи тигра.

Мері Поппінс рвучко смикнула візок з Близнятами на себе, щоб Ендрю зопалу не увігнався в нього та не перекинув разом з дітлахами. А Джейн з Майклом почали його дражнити.

— Ти, Ендрю, а де твоє пальто? — загукав Майкл, підробляючись під тонкий, пискливий голосок міс Жайворон.

— Ендрю, капосний хлопчиську! — підхопила Джейн, і, звісно, голосок міс Жайворон вийшов у неї краще, бо вона ж була дівчинка.

Але Ендрю тільки зневажливо глянув на обох і голосно загавкав, дивлячись на Мері Поппінс.

— Гав-гав? — проказав він дуже швидко.

— Постривай лиш. Здається, звернути направо, і перший будинок з лівого боку, — сказала Мері Поппінс.

— Гав-гав? — знов так само швидко кілька разів промовив Ендрю.

— Ні, садка там немає. Тільки задвірок. Ворота майже завжди відчинені.

Ендрю знов загавкав.

— Я не певна, — сказала Мері Поппінс. — Але, мабуть, що так. Він звичайно приходить о цій порі додому.

Ендрю задер голову і щодуху припустив бігти. У Джейн і Майкла очі з дива поробились завбільшки як блюдця.

— Що він сказав? — в один голос запитали діти.

— Просто собі привітався, — промовила Мері Поппінс і так затиснула губи, наче не збиралась більше випустити з них ані словечка.

А Джон з Барбарою все щось лебеділи у візочку.

— Ні, не просто так, — озвався Майкл.

— Не просто! — підхопила Джейн.

— Ну, звичайно, ви ж краще знаєте. Як завжди, — згорда відказала Мері Поппінс.

— Я знаю! Він, мабуть, питався у вас, де хтось живе, — почав був Майкл. — Я знаю…

— Ну, коли ти знаєш, то чого ж морочиш мені голову й розпитуєш? — озвалась Мері Поппінс. — Я тобі не довідник.

— Ох, Майкл є, — вимовила Джейн. — Вона ж нічого ніколи не скаже, якщо ти з нею так говоритимеш. Мері Поппінс, скажіть нам, будь ласка, що вам казав Ендрю!

— Спитай он його! Він знає! Пан Всезнайко! — сказала Мері Поппінс, зневажливо кивнувши головою на Майкла.

— Ох, ні, я не знаю, слово честі, не знаю! Мері Поппінс, ну скажіть!

— Пів на четверту. Час іти на підвечірок, — сказала Мері Поппінс, повернула візок і знов так міцно стулила губи, наче це були не губи, а корабельний люк.