Памела Треверс: Мері Поппінс

— Що ж, — сказала Мері Поппінс, — усе це дуже нерозумно й не смішно, та коли вже ви всі там, угорі, і, як бачу, не можете спуститись, доведеться мені теж піднятися до вас.

І з цими словами, на диво Джейн і Майклові, вона опустила руки вздовж боків і, не засміявшись, навіть злегесенька не всміхнувшись, шугнула догори і вмостилася біля Джейн.

— Скільки вже разів, — пробурчала вона, — скільки разів, цікаво мені знати, я тобі казала: скидай пальто, увійшовши до теплого приміщення?

І вона розщібнула на Джейн пальто, скинула його з неї і рівненько поклала на повітря поруч з капелюшком.

— Так, так, Мері, — задоволено сказав містер Перук і, нахилившись, поклав окуляри на камін. — Ну, ось ми всі зручненько вмостилися.

— Нічого собі зручненько! — пирхнула Мері Поппінс.

— І можемо випити чайку, — вів своє містер Перук, ніби й не чув зауваження Мері Поппінс.

І враз на його обличчі проступив переляк.

— Ой лишенько! — вигукнув він. — Як прикро! Я зовсім забув, що стіл же внизу, а ми вгорі. Що ж нам тепер робити? Ми — тут, а стіл — там! Який жах, який жах! Але ж, господи, це так кумедно!

І він, затуливши обличчя хустинкою, голосно зареготав.

Джейн із Майклом, хоч і як їм було шкода, що тут нема булочок і пирога, й собі не втрималися від сміху.

Містер Перук утер очі.

— На це є тільки одна рада, — сказав він. — Треба подумати про щось серйозне, про щось сумне-сумнісіньке. Тоді ми зможемо спуститися на землю. Ну — раз, два, три — думаймо про щось дуже невеселе!

І вони почали щосили думати, попідпиравши голови руками.

Майкл думав про школу, про те, що одного чудового дня йому доведеться піти вчитися. Але сьогодні й це здалось йому веселим, і він засміявся.

Джейн подумала: «За якихось чотирнадцять років я стану дорослою!» Але це було зовсім не сумно, а, навпаки, дуже гарно і досить утішно. Вона аж усміхнулась, уявивши себе дорослою, в довгій сукні і з сумочкою в руці.

— Ось хоч би моя старенька тітка Емілія, — міркував уголос містер Перук. — її переїхав омнібус. Сумно, ох, як же сумно! Аж плакати хочеться. А парасолька її лишилася ціла! Хіба ж не кумедно, га?

Він і сам незчувся, як весь уже трусився від сміху, уявивши собі парасольку тітки Емілії.

— Марна річ, — сказав він, висякавшись. — Нічого в мене не виходить. Та й моїм маленьким друзям теж, здається, не щастить згадати щось сумне. Мері, а чи не стала б ти нам у пригоді? Ми хочемо чаю.

Джейн із Майклом ще й сьогодні не могли б сказати певно, що ж, власне, тоді сталося. Одне вони знали твердо, — що як тільки містер Перук попросив Мері Поппінс, стіл унизу захитався на своїх ніжках, а далі, брязкаючи чашками й висипаючи тістечка з тарілок на скатертину, шугнув через усю кімнату вгору і, плавно повернувшись у повітрі, став перед ними так, що містер Перук опинився на чільному місці.

— Моя люба дівчинко! — вигукнув містер Перук, з гордістю дивлячись на Мері Поппінс. — Я знав, що ти якось нам зарадиш. Ну, Мері, то, може б, ти сіла кінець столу та була б нам за господиню й наливала чай? А мої маленькі гості нехай посідають обабіч від мене. Отак буде добре, — сказав він, коли Майкл з підскоком перебіг повітрям і вмостився праворуч від нього.

Тепер вони всі розташувалися вгорі круг столу, і жодного бутерброда, жодної грудочки цукру не було забуто.

Містер Перук задоволено всміхнувся.

— Здається, заведено починати з бутербродів, — сказав він до Джейн і Майкла. — Але коли вже сьогодні мій день народження, то ми почнемо не так, як заведено, а, як мені завжди здавалось, треба починати: з пирога!

І він кожному відрізав по великому шматку.

— Ще чаю? — спитав він у Джейн.

Але не встигла вона відповісти, як у двері добре постукали.

— Заходьте! — гукнув містер Перук.

Двері відчинилися, і на порозі стала міс Персіммон з чайником окропу на таці.

— Я подумала, містере Перук, — почала вона, озираючись по кімнаті, — що, може, вам треба буде ще гарячої… Ой лишенько, я зроду… зроду-віку!.. — скрикнула вона, углядівши, що всі вони сидять за столом у повітрі. — Зроду-віку я такого не бачила! Кажу вам правду, містере Перук, я завжди знала, що ви собі трохи дивний. Та я намагалася того не помічати, пам'ятаючи, що ви справно платили за житло. Але такі, як оце, звички — пити з гістьми чай у повітрі… Містере Перук, я просто приголомшена! Це просто негідно, а для джентльмена вашого віку… я б ніколи…

— А ну ж і ви, міс Персіммон? — озвався Майкл.

— Що — я? — гордовито спитала міс Персіммон.