Ганс Андерсен - Казки

От була прогулянка — на чудо! Ліс то густів і темрявів, то розкидався розкішним садком, повнісіньким квіточок і світу: то там, то сям по ньому блищали шклом і мармуром величезні палаци; на ґаночках стояли принцеси, а то були маленькі дівчатка, знайомі таки Яльмарові, з котрими він і грався не раз.

Кожна простягала до Яльмара рученьку з пряником-серцем — солодким, смачним, що не знайти і в цукерні. А він і вхопив за один, повз їдучи; але принцеса не випустила з рук, — от пряник переломився надвоє: принцесі ж досталась менша половинка серця, а Яльмарові — більша!

При кожнім палаці стояли і принци маленькі на варті; вони золотими шабельками оддавали честь і посипали Яльмара родзинками та москаликами [11] Москалик — солдатик. — цяцьками: видко було зараз, що справжні принци!

Пливе собі Яльмар — то через ліси, то через світлиці, то і через городи; ось і те місто, де живе його няня, що виняньчила й викохала, як був ще маленьким хлоп’ям… Як йому там жилося добре! От і тепер вона стоїть та так люб’язно головою киває та віта пісенькою, що сама для нього зложила:

І всі пташки щебетали; квіточки на стеблах танцювали, а старі дуби головами хитали, ніби то їм Сновійко розказував казочку.

Ну та й дощ лив надворі! Яльмар, певно, і крізь сон чув, як періщив. От одчинив Сновійко віконце, а вода аж до віконниць сягає: цілісіньке море та й годі, ще й корабель пишний, хороший стоїть коло самого дому.

— Хочеш зі мною поплавати? — каже до Яльмара Сновійко. — Ми б за ніч у чужі землі збігали, а на ранок — і назад, додому!

Коли це Яльмар — і на кораблі вже, ще й у святешному убранні. Зразу розпогодилось, і поплили вони по вулицях геть, повз церкву повернули… а там уже справжнє море, без кінця й краю. Пливуть вони та пливуть; не видко й землі вже, тільки вода та небо. Коли ж, дивляться, летять лелеки ключем, одна по одній, летять вони, певно, здалека, зі свого краю, у вирій; тільки остатня, видко, дуже втомилась: ледве-ледве несуть її крила, і все знай далі позаду одбивається; з кожним помахом крил — нижче та нижче лелека… от-от упаде! Зібрала вона остатні сили; махнула широкими крилами раз і вдруге; але дарма… і от черкнулась за щоглу, посунулась геть по вітрилу… і — геп! — вона й опинилась на корабельнім помості.

От узяв її матросик та й посадив у курник, між курей, качок та індиків; бідній лелеці стало якось ніяково таменьки.

— Чи ба яка! — закудкудакали кури.

А калькуттський півень надувся чимдуж та й питає:

— Хто вона й звідки?

А качки й собі, переваги — боком, кахкають:

— Навіжена, навіжена!

Лелека ж почала їм розказувати про теплу Африку, про піраміди високі і про страусів, що, наче ті коні дикі, мовляв, перебігають пустелі. Але качки нічого не зрозуміли, що вона казала, та все тільки гуртом кахкали:

— Ми всі тієї думки, що вона дурна!

— О, певне: дурна навіки! — буркнув індик й аж почервонів.

Замовкла тоді лелека і полинула гадками в свою Африку.

— Які у вас довгі та тонесенькі ноги! Чудо! — до неї таки індик. — А по чому за локоть? [12] Локоть — міра довжини, приблизно півметра.

— Ках, ках, ках! — зареготали качки.

Але лелека — ні пари з уст, мов не до неї річ.

— Здається, можна б і вам засміятись, — знов до неї індик. — Бо справді, сказано гостро! Тільки й то! Де вам зрозуміти! Не про вас писано! Сказано — недотепне! Та цур їй! Будемо краще самі собі втішні! — І він зареготав, а качки закахкали: «Ках, ка! ках, ка!» Страх, який шарварок збили, регочучись! Але Яльмар прийшов до курника, одчинив двері і кликнув лелеку; вона зараз і вискочила до нього на поміст. Тепер уже вона одпочила й кивала Яльмарові головкою, ніби казала — «спасибі!». Далі взяла, розправила крила, знялась і полетіла у вирій. Кури ж кудкудакали, качки кахкали, а індик зачервонівся, зашарівся аж по шию.

— Завтра з вас борщу наваримо! — сказав їм Яльмар та й прокинувся; а він лежав-таки в ліжку, на своїй постільці біленькій.

Отаке-то кумедне подорожжя [13] Подорожжя — мандрівка, подорож. зробив йому цеї ночі Сновійко.

— Знаєш що? Тільки не лякайся: зараз побачиш мишку, — сказав Сновійко та й простяг мерщій руку з гарнесеньким створіннячком. — Вона прийшла прохати тебе на весілля. Тут є дві мишки, що хочуть шлюб узяти; живуть вони під підлогою у комірці твоєї матері, мусять мати гарну оселю.