Ганс Андерсен - Казки

— А курку я проміняв на лантух гнилих яблук.

— Ну, за це вже я тебе поцілую! — сказала стара. — Спасибі, любий чоловічок! От послухай, що я розповім тобі. Коли ти поїхав, я надумала приготувати тобі добру страву — яєчню з цибулею. Яйця в мене були, а цибулі не було. От я й пішла до жінки шкільного вчителя. Цибуля в неї є, я знаю, та вона ж скнара скнарою. Прошу я позичити. «Позичити? — питає вона. — Нічого в нашому садку, мовляв, не росте, навіть гнилого яблука нема — нічого я не можу позичити!» Ну, так тепер я можу позичити цілий десяток, та хоч увесь лантух! Ото буде сміху, старенький!

І вона поцілувала його в губи.

— Це нам до вподоби, — мовили англійці. — Щоразу все гірше, а вона радіє — це варто грошей.

І вони відсипали мірку золотих старому за те, що йому дісталися не стусани, а поцілунок.

Так, це вже без нагороди не лишиться, коли жінка вважає, що чоловік найрозумніший від усіх і все, що не зробить, — все гаразд.

Бачите, яка історія. Я чув її в дитинстві, а тепер і ти почув і знаєш — хоч би що зробив старий — усе гаразд!

Часом після бурі як ідеш по полю, де посіяна гречка, то бачиш, що вона почорніла й до землі поприлягала, немов вогонь перейшов через неї. Селяни кажуть: «Це все блискавка наробила!» А через віщо ж блискавка таке з гречкою діє? Я розкажу вам, що чув од горобця, а горобцеві розказувала це стара верба, що онде й досі стоїть ще насупроти ниви, де була гречка. Величезна верба та — й доладна, і пишна, тільки стара вже — аж згорбилась. Посередині вона репнула, а в щілині росте і трава, і ожина. Похилилось дерево, а зеленії віти, наче довге зелене волосся, аж до самої землі пообвисали.

Геть навкруги по полю росла пашня всяка — і ячмінь, і жито, й овес; і овес ріс тут такий пишний та гарний, що як поспіє, то мов гілочки з маленькими жовтенькими канарейками. Гарно росло там Боже збіжжя, і чим повніше наливався колос, тим нижче до землі воно нахилялося, не деручи згорда голови вгору.

Отут простяглась була й нива з гречкою, а якраз проти неї верба росла. Не схиляла голови гречка, як інша пашня, а гордо та пишно випрямлялась-величалась.

— Не гірша я, — каже, — за друге колосся, а далеко краща! Цвіт на мені такий гарний, мов на яблуні: дивишся — аж серце радіє. Скажи мені, вербо, — пита, — чи ти коли-небудь бачила що краще од мене?

А верба покивала головою, мов хотіла сказати: «Авжеж, бачила!»

Розприндилась гречка так, що куди!

— Дурне дерево! — каже. — Таке старе — аж трава поросла з нього!

От раз де не взялась буря. Усі квітки польові позгортали свої листочки, посхиляли свої головки, поки перейде буря, а гречка, собі на лихо, пишається!..

— Нахили й ти голову! — кажуть їй квіти.

— Нам ні для чого! — одказала горда.

— Схили голову! — гукнуло колосся. — Он бач: летить янгол! Аж од хмари та до землі в нього крила; уб’є він тебе раніш, ніж попросиш, щоб змилувавсь над тобою!

— Нехай собі! А я таки нагинатись не буду! — каже гордовито гречка.

— Ой, заховай свій цвіт та опусти листя! — вже верба їй каже. — Та не дивись на блискавку, що шарпає хмари! Он люди — та й ті не важаться дивитись на неї, бо осліпля очі, а то ж то ми — мізерніші од людей!

— Мізерніші?! — одмовляє гречка. — Так-от же полюбуй, як я прямо гляну!.. — І гречка прямо глянула блискавці у вічі.

А блискавка — як блисне! — так немов увесь світ охопило полум’я.

От перейшла буря, стишилось; свіжо дихнули після дощику і хліба, і квіти, а гречку дочиста посмалило… Тільки нікчемна, чорна як вугіль, на ниві трава зосталася.

Повінув вітер; стара верба загойдала гіллям, і з зеленого листя крапляста роса упала, — мов плакало дерево…

— Чого ти, вербо, плачеш? — питають горобці. — Тут така благодать Божа! Глянь, як сонце світить; подивись, як розходяться хмари! Хіба ти не чуєш, як квітки пахнуть та кущики? Чого-бо ти плачеш, вербо стара?

От верба тоді й розказала про греччине гордування і про кару, що вона прийняла за пиху ту нікчемну; а горобці вже розказали мені, як раз увечері прохав їх, щоб побавили казкою.

Жив собі був джиґунець, та тільки й манку [4] Манок — майно, добро. , що головна щітка [5] Головна щітка — щітка для волосся. та роззувало [6] Роззувало — знаряддя для скидання чобіт. , але у нього ще був комірчик пречудесний: об цім-то комірі й річ!

Був уже той комірчик на порі і задумав женитись.

От раз і трапилось йому у пранні з підв’язкою вкупі лежати.