Олександр Волков - Чарівник Смарагдового міста

Тішачись загальною увагою, Страшило прибрав поважного вигляду й приклав вказівного пальця до лоба. Та думав він не дуже довго.

— Отже, річка, — це не суходіл, а суходіл — не річка! — поважно мовив він. — По воді пішки не пройдеш, отже…

— Отже? — перепитала Еллі.

— Отже, Залізний Дроворуб мусить зробити пліт і на ньому ми перепливемо річку.

— Який ти розумний! — радо вигукнули всі.

— Ні, я ще не розумний, я лише са-мо-від-да-ний, — заперечив Страшило. — Ось коли я одержу від Гудвіна мозок, тоді перестану бути са-мо-від-да-ним, а зроблюся розумним.

Дроворуб узявся за сокиру, став рубати дерева, а дужий Лев стягав їх до річки. Еллі лягла відпочити на траві. Страшилові, як завжди, не сиділося на місці. Він розгулював берегом річки і знайшов дерево зі стиглими плодами.

Подорожні вирішили тут заночувати.

Еллі повечеряла смачними плодами та залишками горіхів і заснула під охороною своїх вірних друзів. І побачила вона вві сні дивовижне Смарагдове місто й Великого Чарівника Гудвіна.

іч минула спокійно. Вранці Залізний Дроворуб закінчив споруджувати пліт, зрубав дві жердини — для себе і для Страшила — і запропонував подорожнім вмощуватися. Еллі з Тотошком на руках влаштувалася посеред плоту. Полохливий Лев ступив на край, пліт нахилився, й Еллі закричала з переляку. Та Залізний Дроворуб і Страшило поспішили стрибнути на протилежний край, і рівновага відновилася. Залізний Дроворуб і Страшило погнали пліт через річку, за якою починалася чудова рівнина, залита сонцем, з веселими дібровами.

Все було добре, поки пліт не вийшов на середину річки. Тут на глибині, де жердинами вже не можна було дістати дна, швидкоплинна течія підхопила й понесла пліт униз. Мандрівники розгублено дивились одне на одного.

— Кепські справи! — вигукнув Залізний Дроворуб. — Нас може занести до Фіолетової країни, а там ми потрапимо в рабство до злої чаклунки.

— І тоді я не одержу мозок! — скрушно кинув Страшило.

— А я сміливість! — сказав Лев.

— А я серце! — додав Залізний Дроворуб.

— А ми ніколи не повернемось до Канзасу! — підсумували цю невеселу розмову Еллі й Тотошко.

— Ні, ми повинні дістатися до Смарагдового міста! — рішуче закричав Страшило і наліг на свою жердину.

На лихо, у тому місці була мулка обмілина, і жердина глибоко ввіткнулася в неї. Страшило не встиг випустити жердину з рук, як пліт понесла течія, й за мить Страшило уже висів на жердині посеред річки, без опори під ногами.

— Рятуйте! — устиг розгублено гукнути Страшило своїм друзям, та пліт уже був далеко.

Становище Страшила було безнадійне. «Тут мені ще гірше, ніж було до зустрічі з Еллі, — думав бідолаха. — Там я хоча б вороння страхав — все ж таки робота. А хто ж ставить опудала посеред річки?.. Ой, здається, я ніколи не одержу мозок!»

Тим часом пліт несло вниз за течією. Бідолашний Страшило залишився далеко позаду, а незабаром і зовсім зник за поворотом річки.

— Доведеться мені лізти у воду, — промовив Полохливий Лев, дрижачи всім тілом. — Ох, і боюся ж я води! От якби Гудвін уділив мені сміливості, тоді мені й мере було б по коліна, а так… Але нічого не поробиш — нам треба якось дістатися берега. Я попливу, а ви тримайтеся за мого хвоста.

Лев плив, сопучи від напруги, а Залізний Дроворуб міцно тримався за кінчик його хвоста. Важка то була робота — тягнути пліт, однак Лев поволі наближався до другого берега. Незабаром Еллі переконалась, що жердина дістає дна, і почала допомагати Левові. Після важких зусиль зовсім змучені мандрівники нарешті дістались берега — дуже далеко від того місця, де починали переправу.

Лев тут же на березі простягнувся, задерши лапи догори, щоб просушити своє змокле черево.

— Куди тепер підемо? — спитав він, мружачись на сонечко…

— Назад, туди, де залишився наш друг, — відповіла Еллі. — Ми ж не можемо йти далі, не визволивши нашого любого Страшила.

Подорожні пішли берегом проти течії річки. Вони довго ішли, похнюпивши голови, плутаючись ногами в густій траві, і кожен з сумом думав про товариша, який залишився посеред річки.

Раптом Залізний Дроворуб закричав щосили:

— Погляньте!

І вони побачили Страшила, який мужньо висів на жердині посередині широкої та швидкоплинної річки. Сердега здалеку здавався таким сумним, маленьким та самотнім, що у друзів на очі навернулися сльози. Найбільше розхвилювався Залізний Дроворуб. Він безладно бігав берегом, кинувся був і до води, та вчасно схаменувся і відскочив назад, потім скинув свою шапку-лійку, приклав до рота, ніби рупор, і оглушливо закричав: