Олександр Волков - Таємниця покинутого замку

Командир Баан-Ну готувався постати перед новою планетою у всій своїй величі. Борода його руками Ільсора була ідеально, волосинка до волосинки, пострижена і причесана, й слуга вже допомагав генералові одягати парадне вбрання.

Парадними костюмами менвітів були яскраві комбінезони зі щільної шовковистої тканини.

Бліді малорухливі обличчя менвітів від блиску комбінезонів наче оживали.

Ордени на костюмах менвітів не пригвинчувалися і не приколювалися, а вишивалися золотими, срібними і чорними нитками.

Вони мали форму сонця, місяця або зірок; у центрі ордена можна було бачити зображення сузір'їв і планет, що оточують Рамерію. Нагороджували менвітів за правилом: чим вища посада власника комбінезона, тим більше в нього орденів і тим чудовіші самі ордени. До парадного комбінезона додавалися чоботи з м'якої шкіри на застібках.

Як тільки на екрані локатора виринули обриси замку, Кау-Рук хвацько розвернув корабель двигунами до Землі. Він любив демонструвати свою спритність усім на подив, ї шкода, що в небі не було глядачів. Але зовні штурман залишався абсолютно незворушним. Корабель повільно пішов на посадку. Біля самого замку зореліт на мить завис у повітрі, підтримуваний вогненним стовпом з кількох корон тріпотливого жовтого полум'я, і повільно став опускатися на Землю. Відразу ж з корабля випливли відкидні пори у вигляді гігантської триноги.

Коли вляглися клуби диму й пилу, менвіти взяли останні проби атмосфери і, переконавшись, що все гаразд, відкрили вхідний люк. Світле нічне повітря, напоєне ароматом трав і квітів, увірвалося в приміщення зорельота і сп'янило інопланетян.

Спустили трап. Генерал Баан-Ну першим зійшов на Землю. Він не випускав з рук новенького червоного портфеля, якого для гарантії пристебнув ланцюжком до руки. У портфелі лежав рукопис. Це була головна цінність генерала. Він прагнув написати історію підкорення Белліори, Він уже почав творити її під час польоту. Своєю працею генерал хотів прославити військове мистецтво менвітів, а найбільше мріяв прославитися сам.

Корабель стояв біля чудових гір. сніжні вершини яких впиралися в розцяцьковане зорями небо. Поблизу шуміли лісові зарості, звідки долинав нічний заколисуючий свист птахів. Ступаючи по вологому м'якому килиму з трав, командир відчув приплив нестримної радості підкорювача, навіть серце раптом завмерло, потім закалатало дедалі частіше. Баан-Ну мусив розстебнути «блискавку» комірця.

— В цьому місці житимуть найдостойніші з менвітів, — сказав собі генерал. — А рабів і так усюди вдосталь.

Обернувшись до корабля, він зауважив, що вже майже всі спустилися.

Менвіти гордо походжали в розшитих орденами костюмах, інколи пильно дивилися у вічі якому-небудь забарному арзакові.

«Гей-гей, поспішай», — наказував погляд, і арзак починав снувати, мов заводна іграшка.

Арзаки займалися звичною справою: налагоджували для менвітів зручне життя.

Одні розкидали надувний намет, настилали підлогу надувними матрацами. Інші готували вечерю, несли напої. Треті тягли з лісу гілля, вкривали намет. А для маскування зорельота натягли над ним величезну сітку з намальованими на ній листям і гіллям, схожу на барвистий килим.

Група менвітів обережно винесла з корабля велике панно із зображенням Гван-Ло і встановила його на невеличкому пагорбі.

Генерал підійшов до гурту менвітів і, спрямувавши погляд у бік далекої Рамерії, врочисто промовив:

— Іменем Верховного правителя Рамерії, найдостойнішого з найдостойніших Гван-Ло, оголошую Белліору назавжди приєднаною до його володінь! Горр-ау!

— Горр-ау!!! — дружно підхопили менвіти. — Горр-ау!!!

Арзаки мовчали.

Крадькома вони сумовито поглядали в той бік неба, де була їхня батьківщина.

— Штурмане, — звернувся генерал доволі сухо до Кау-Рука. Хоча він перебував у доброму настрої, однак не міг пересилити себе у ставленні до Кау-Рука, котрого недолюблював за здібності й надмірну самостійність. — На світанку проведете розвідку, — сказав генерал, а про себе подумав: «Перша розвідка най небезпечніша, ось і впорайся з цим завданням, якщо ти такий розумний». — Простежте за всім дуже уважно, — наказав він, — і зараз ґав не ловіть.

— Гаразд, мій генерале, — відізвався Кау-Рук, не так як було прийнято серед військових чинів Рамерії, однак штурман усе робив по-своєму. Він багато вмів, тому навіть до чаклунства не вдавався, як інші менвіти.