Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

Усе ж нерішучим кроком рушив через ворота.

Колись Мишка запитають: «Хлопчику, признайся: чому ти зайшов у чуже місто? Адже ти злякався. Також розумів, що тебе можуть образити, поранити чи відлупцювати. Якщо не люди, то звірі чи невидимі злі сили. Ти, однак, туди пішов. Чому?»

Він скаже: «Мене надзвичайно зацікавило: що там за ворітьми? От я і пішов…»

Слава допитливим! Наївним, щирим, простим. Допитливість – вічний двигун, що веде хлопчика шляхом зрілості до відповідальних вчинків.

Мишко чимчикував дорогою, вимощеною кам’яною бруківкою. Не дуже широкою, але й не вузькою – до п’ятнадцяти метрів. Величезних казанів, у яких варили воду, Мишко не надибав. Пасма, схожі на туман, у місті хиталися на рівні дерев. Поміж прибитого пилом зела сиротливо виглядали мазанки.

Мишка лякала мертва тиша, дратували залишені предмети й ганчір’я, що плуталися під ногами. Щоб себе підбадьорити, він придумав гру-загадку на тему: «Хто власник цього одягу?». Бубнів собі під ніс: «Цей чоловік середнього достатку. Він носив хламиду із грубого льону. А цей – пузатий багач. Його хламида широченна, барвиста. Кістяна шпилька, червона стрічка і блакитна сукня з тонкого полотна, безперечно, належали модниці. У неї висока зачіска. Я знаю, що через дерев’яний обруч (валявся на купі) часів Скіфії жінки протягували своє волосся. Піднімали його і так носили. О, тут зупинилися вояки. Одяг їхній короткий, бавовняний і кольору морського піску. Вояки ходили у сандалях із високими ремінцями. На плечах носили полотняні накидки. У кожного меч зі списом».

Мишко обережно обходив дишла, що тяглися від гарб і возів. Біля двохколісних візків лежала дорога упряж, яку прикрашали золоті та срібні бляшки. Хоча здебільшого на очі потрапляла проста упряж – мотузяна.

Місто пережило якусь трагедію. Щось таємниче, сильне і жорстоке забрало його жителів. Через це місто безлюдне і мертве.

Хлопчик уповільнив ходьбу. Потім зупинився. «Не хочу тут бути. Попрошу сонце, щоб перенесло мене знову в Побужжя, до батька», – вголос сказав. Він з надією закинув голову. Бліде кружало завмерло у чіпких обіймах мармурового неба. «Ні, не забере мене сонце звідси. Воно таке ж мертве, як і місто. Треба знайти полоза. Це він мене сюди перекинув. Цікаво, для чого? Де він? Гукнути до нього? Страаашно… Тишком-нишком його пошукаю.»

Чим далі він простував, тим дорога була більш захаращеною. Чалапав над її краєчком. Час від часу пробирався поміж кущами та густо насадженими кипарисами. Щільні конусоподібні крони дерев нагадували монахів. Їхні чіткі силуети додавали смутку в безрадісний краєвид.

Кінець дороги розширився. Хлопчик вийшов на середину майдану. Підійшов до складеного з каміння, ідентичний кубу, столу. На ньому біліла купка попелу. Внизу стояла корзина зі сосновими гілками. «Жертовник», – сказав уголос хлопчик.

Потім довго озирався, уважно розглядав довколишні краєвиди.

Майдан оточували пишні акації. Крізь їхні кучеряві крони прозирали білі будинки з пологими брудними дахами. Поміж усіма хлопчиків зір вихопив найвищу будівлю. Вона виділялася і пурпуровим дахом. Мишко подумки назвав цей будинок Пурпуровим. Трохи постояв і почимчикував до нього.

О, зблизька цей будинок його зачарував. Не будинок, а справжній палац. Хоча б така обставина. Майдан і вулиця, що тягнеться через місто, бруковані вичовганим камінням. А перед Пурпуровим палацом земля укладена рожевими мармуровими плитами. На плитах так само гамузом лежав одяг. Але ж який! Грецький, римський, єгипетський, перський. До того ж багатий. Просто шикарний. Щодо його барв, то переважали червоні з синіми. Одяг прикрашали білі, чорні й блакитні перли, різнокольорові коштовні камінці. А ще узори, розшиті шовковими і золотими нитками.

Дерев’яний дах тераси підпирали світло-сірі колони, що нагадували обтесані бочки. На них відпочивали тварини з підібраними ногами. То, що бики, леви, барани, козли із чистого золота, Мишко навіть не сумнівався – рукотворні тварини так блистіли, що боляче на них дивитися.

Вхідні двері – важкі, бронзові – були відхилені. Немовбито запрошували: «Заходь, хлопчику, в палац. Всередині на тебе чекає багато несподіванок». Без вагання навшпиньках, він рушив до дверей. Раптом почув за собою підозріле шарудіння. Крутнувся – і скрикнув:

– Ой, це ти?!

Під колоною стояв на хвості полоз. Той самий, жовточеревий. Мишко вирішив полоза провчити. Вдавав із себе сердитого дядька. З безпечної відстані вичитував змія: