Ульф Старк - Диваки і зануди

Він повагом водив смичком по струнах. Дідусь грав те, що я не раз чула в дитинстві, — Другу сонату Баха для віолончелі та фортепіано. Але тепер уже без фортепіано. На ньому грала бабуся. Тепер замість фортепіано кричали чайки, крякали гаги і плюскотіла вода. Він грав із заплющеними очима, і звуки були такі муркотливі й гаркаві, злостиві й ніжні, що мені вчувався в них дідусів голос. Музика тужливо оповідала про його втрату, про сліпучу усмішку та важкий чорний корпус фортепіано, про його любов до цього каміння, ялівцю, сосон, птахів, світлого неба й чорної землі.

Мама сиділа в елегантному бабусиному капелюшку. Я не знаю, про що вона думала. Ми сиділи в ущелині поруч, і вона міцно тримала мене за руку. І я схилила голову до її плеча. Коли музика захлинулася від свого суму, я притулилася до мами ще ближче. Як давно ми не сиділи ось так — не галасуючи, не сперечаючись, не гарикаючи одна на одну. А мені цього бракувало. І я не знала, чи буде ще таке коли-небудь. Я йшла дорогою життя, щоб стати ні на кого не схожою дивачкою. Мама засліплювала всіх і все навколо себе так, що я за нею ставала невидима, як стають невидимими зірки при сході сонця. Я тримала її руку і дивилася на дідуся, що доживав своє життя.

Раптом я побачила біля дідуся бабусю. Її повні ноги, широкі ступні й розумні очі. І навіть чіткіше, ніж дідуся. Вона ледь торкнулася своєю круглою щокою до його лисини. А дідусь не зводив погляду зі своєї віолончелі й задоволено всміхався. Потім бабуся повернулася в музику, звідки й вийшла.

Невже таке кохання ще буває? Я думала про маму, про всіх чоловіків, які сновигали босоніж або в скрипучих черевиках по нашому помешканні. Може, вічне кохання відійшло в небуття так само, як відійшли в небуття мамонти, гасові ліхтарі та грамофони? І поки музика плакала і сміялась, я уявила собі Катті та Ісака. Як зветься те, що я до них відчувала? Я згадала золотисті очі Катті та блакитні Ісакові — такі, як у мами й дідуся. Що вони хотіли від мене? Чого хотіла від них я?

Аж тут темний дерев’яний інструмент мовби захлинувся ні на що не схожим сміхом.

То був кінець.

Останні звуки легко, як пух кульбаби, здійнялися над вересом, над водою і полинули в небо. Якусь хвилю дідусь сидів мовчки, тримаючи в руці смичок. Очі в нього блищали, а вигляд був стомлений, як після великої напруги. Потім він підняв ту велику віолончель над головою і розбив її об скелю.

— Гра закінчилася, — сказав він і похмуро усміхнувся.

Ми внесли дрова й затопили грубу. Потім мама і я пішли спати. Але дідусь лишився сидіти біля вікна. Я чула, як він снував по будинку, витягав шухляди і відчиняв шафи, поки старовинний годинник не вицокав ранок. А вранці дідусь поклав мені на ліжко квітчасту шовкову сукню.

— Я хочу її тобі подарувати, голубонько, — сказав він. — Катарина її вдягала на перше наше побачення.

Була неділя. А посеред дня ми мали їхати додому. Дідусь усе прибрав, підмів і провітрив. І готовий був їхати. Дорогою до порома він згодився сісти на візок. У нього на колінах полискував величезний самовар. Дідусю заманулося взяти його з собою. Загалом добре було б набити його вугіллям і затопити. Бо знов похолоднішало.

Я закоцюбла.

Я запізнилася. Спершу мені хотілося знехтувати запрошенням, і то було б найкраще. Але потім я таки поцупила в Інґве з шафи сорочку в біло-блакитну смугу, яку носять хіба що сноби, та чорні черевики й налаштувалася йти. І сорочка, і черевики були на кілька розмірів більші, як треба. Спотикаючись на кожнім кроці, я пірнула в холод, що останнім часом стало мені за звичку. Мене проймав зимний вітер з озера. Він пробирався за комір і за пазуху і робив мене схожою на надувного чоловічка, якого водії вантажівок вішають у кабіні спереду.

Коли я прийшла, вечірка була в розпалі.

Аґнета Фельтскуґ репетувала з підсилювачів про спеку, співаючи «The heat is on», а я ніяк не могла зігрітися. Величезна кімната кишіла моїми ровесниками. З кока-колою в одній руці та жменею крихких сирних паличок у другій я пробралася до вікна. Басейн у саду світився, як акваріум для моржів. А за ним було видно справжнє озеро — неосвітлене й чорне.

Я стояла за шторою, засунувши свої смішні здоровуцькі черевики під край килима, щоб вони нікому не впали у вічі, хапала дрижаки й міркувала, чи не накивати звідси п’ятами. Поки мене ще ніхто не помітив.