Храм i справдi чавив. Але не своум кам'яним громаддям. Вiн чавив податками i нескiнченними додатковими поборами, якi треба було нести святенникам пiд час кожного з численних, вигаданих ними ж релiгiйних свят.
Це було середовище i недоторканний для римських законiв притулок спадкосмних дармоудiв. Це була фортеця трутнiв з роду Левiя, яким Мойсей надав довiчне й виключне право "слугувати боговi" i за цю "працю" ссати пiт i кров трудящого люду, жорстоко - аж до смертного побиття камiнням караючи непокiрних. Нинi це "колiно" було розподiлено на двадцять чотири "череди", в кожнiй з яких налiчувалось до п'яти тисяч святих нероб. А на кожного спадкосмного левiта припадало ще по два-три служки з нижчих кастових ступенiв. I вся ця сарана хоче жерти, i то - смачно, хоче ходити в розкошах, хоче м'яко спати, хоче утримувати бiля себе якнайбiльше гарних рабинь i наложниць.
Римлян вражало, що цiлий народ дав себе уярмити цим неробам з кадилами, щоб його сили й достаток, його енергiю й наснагу пожадливо висотувала плодюча зграя святих дармоудiв. Iмперський Рим вважав це становище, м'яко кажучи, нерозумним. Вiн запровадив своу податки, якi дiяли по всiй iмперiу, а храмову десятину вилучив з категорiу, що охоронясться законом. Будь-якi пожертви iудейському боговi набули чинностi доброу волi. А щоб вибити у схидни зуби, у верховного суду - Синедрiону - було вiдiбрано право нй смертне покарання. У вiданнi святенникiв лишився тiльки розгляд суто релiгiйних питань, в якi iмперська адмiнiстрацiя не втручалася. Рабини злобилися, але сила була на боцi Риму...
...Iуда iз Карiота вислизнув з храму, коли зовсiм стемнiло. Бiля пiднiжжя сходiв, що вели до Нижнього мiста, його зненацька оточили. З переляку цей уже викiнчений запроданець мимовiльним порухом шарпнувся до широкоу поясноу намотки. Веселий Герман негайно запустив туди свою десницю. Вiн витяг шкiряний гаман, що присмно брязнув благородним металом.
- Запалiть смолоскипи! - наказав вiн.
Захиталося чадне червоне полум'я, пострiлюючи смоляними бризками. Веселий Герман витрусив монети на долоню, старанно порахував ух i неквапом зсипав назад у гаман.
- Ха, лише тридцять шекелiв, - розчаровано пробурмотiв вiн. - Ну й скнари! Га? За голову ватага - лише тридцять срiбнякiв! Де це чувано? От якби дали золотими денарiями...
Iуда розгублено клiпав. Веселий Герман простягнув йому гаман:
- Бери! Для нас це не грошi...
Iуда жадiбно схопив свою здобич i поспiхом сунув за пазуху.
- Слухай, - зичливо мовив Веселий Герман, - може, ти продаси його вдруге?
- Кого? - пробелькотiв Iуда, який досi не оговтався вiд ляку. Його крихiтнi оченята, перегородженi видатним носом, полохливо никали по вояках.
- Нiби не знасш... Iсуса Назарея - ось кого! Нам же вiдомо, кого ти щойно продав скупердяям з храму. А нас цей товарець теж цiкавить! Ну то що, приятелю, залагодимо гендель, га?
Iуда завагався. Цей рудий здоровань - що вiн: пропонус всерйоз чи кепкус? Його непокоуло навiть те, що йому повернули грошi. Щось повертати - не належить до чеснот римських воякiв. Як i будь-яких iнших... А може, й справдi?..
- Давай виказуй хутенько, - наполiг рудий. - Ми знасмо, кому його можна вигiдно перепродати. Понтiй Пiлат за Назарея дасть золото...
Тiльки тепер Iуда збагнув: гаман йому повернули лише тому, що сподiваються заробити бiльше. На душi полегшало - усе стало на свос звичне мiсце.
- Ну, кажи нарештi: де вiн ховасться?
- У Гефсиманському лiсi... Та чи встигнете?
- А що таке?
- Уже збирасться йти по нього храмова варта...
- Нехай собi збирасться. А ми вирушаймо зараз. Веди!
- Навiщо я вам? - сполотнiв Iуда.
- Як то навiщо? Лiс великий. Чого ж нам нишпорити в ньому, коли ти знасш точне мiсце? I от що: аби не сталася помилка, ти Iсуса обнiмеш i назвеш. Зрозумiв?
- А що я за це матиму?
- Життя! - вiдповiв, наче вдарив навiдлiг, Веселий Герман. - Хiба мало?
5. КУБЛО ГАДЮЧЕ
- Мiй любий, ти когось чекасш? - запитала Клавдiя Прокула, яка читала з обличчя Понтiя Пiлата, як з книги, хоча стороннiм воно здавалося непроникливим.
- Так, моя Клавдiс, - вiдповiв вiн, - чекаю, коли приведуть до мене молодика з тонкими, як у жiнки, руками, котрого ти бачила у храмi.
- Його впiймали?
- Цiсу ночi.
- О, мiй Понтiю! Я дуже хотiла б побачити його знову.
- Чому?
- Вiн цiкавий...
- Так, масш рацiю - вiн цiкавий. I я, моя Клавдiс, можу дозволити тобi i побачити його, i почути. Але з однiсю неодмiнною умовою.
- Якою?
- Мовчати.
- Яка жорстока для жiнки умова! Але я згодна. Я мовчатиму i тiльки слухатиму. Якщо нi - виженеш.
Читать дальше