М. Денісенко - Наша Січ-мати - хроника-повість зі шкільного життя

«Роби так, щоби ніхто не бачив… А принесеш кур."у, дістанеш багато цукорків й оріхів."£

Після такої розмови з Менделихою, Сагайдачний пішов не до дому, але почимчикував до найбільшого товариша свого, що мав прізвище — Кішка… Прозивали ми його так не дурно; нехай яка висока деревина, він же — наче справді той кіт — вилізе на неї. До нього то й звернувся Сагайдачний, щоби допоміг йому добути сову, що виводиласіі у старій каплици на цвинтарі.

«Та на що придалася тобі сова?»— питає Кішка.

«3натимещ багато, то хутко зістарієшся!»— була на се відповідь Сагайдачного.

«Що ж, — згоджується Кішка, — можна допомогти… Коли вона тобі потрібна так конче, то підем.»

За якусь там годину сова, що по дню безпечно сиділа високо на бантині старої каплиці, була в руках спритного Кішки. Той, звязавши їй крила, спустив на діл Сагайдачному.

Як тільки добре смеркло. Сагайдачний взяв сову під паху й у вискоки подався до ІМенделя. Ледви прочинив двері та хотів викликати в сіни жінку шинкаря, а вже тая, вздрівши малого, й подаючи рукою знак, щоби мовчав — сама вийшла до нього.

«А що приніс?* — не вірячи своїм очам, що в малого під пахою курка, питає вона.

«Яка вона пугата… Се з тих… з галагупів* — оглядаючи сову, каже Жидівка.

«Обережно, Суро, щоб не випустити… Наші кури — полохливі,* — остерегає Сагайдачний, побачивши, що Жидівка визволяє сові крила.

«Не бійсь, не втіче… Розвяжу крила та п» щу до кучі під пічю; а завтра до різника.*

При тих словах увійшла до хати. Сову пустила в кучу й заставила Гї затулкою. Для Сагайдачного ж захватила пригорщу оріхів і декілька цукоркіз.

«Ось маєш за курку. А коли вона скашерується, то дам іще… Зайдеш завтра над вечір так…»

«Будьте певні, Суро, що тая курка кошерна,

— каже Сагайдачний, радий, що штука вдалася.»

««Вірю, вірю… Кілька разів купувала у твоєї мами, то ще ні одна курка мені не стрефилася.»

Вернувши до дому, Сагайдачний застає в себе Кішку, що зайшов до свого товариша не так готовити шкільні лекції, ж більше з цікавости про сову.

«А що ти маєш робити з с(вою?»— питає Кішка.

«То була не сова, але курка, ще й з тих гала-гутів!»— посьміхаючись відказує Сагайдачний. — На ось твою частину…

«А де ти взяв?»

«Та ж уторгував за тую кумедну курку…*

Тільки, що почав оповідати, як воно було, — аж влітає в хату Сура.

Як так можна?… Хто видав так обманювати?

— репетує Сура. — Ваш Андрій продав мені курку, аж то… теє… як воно, — те, що вікна бє..

«Вгамуйтесь бо, Суро… Кажіть толком, бо я нічого не розбераю»— лагіднеько каже до Сури Андрієва мама.

і"А ти, прочваро, де курку взяв? Га?…»нараз звертається вона до Сагайдачного.

«Та то, тітко, не курка, але простісенька сова»

— відповідає за товариша Кішка.

«Так… так, — сова!»- спохватилася Жидівка. Вона — дарма що в хаті було темно — видобулась із під печі, розбила на кухні шибу й полетіла, — просто над головами людий, що стояли на улици під коршмою. Ті люди те ж кажуть, що була се не курка, а теє… як його… сова. Отож заплатіть за цукорки та за поторощену шибу.

«Не плещіть бо, Суро, дурниць. Хто ж вам тутечки винен? Колл хотіли ви купити курку, було вдатися до мене; а то найшли купця дубельтового… Коли ж назолятимете мені більше, то я вас — за теє, що- спокушуєте малого на крадіжку — ще й коцюбою потягну.»

Неаби-як схвостана, подалась Жидівка до дому. А мама Андрієва давай тоді картати свого сина, щоб більш не увіходив в якісь подібні тому зносини з шинкарями.

«Нехай, мамо, вона на другий раз відає… А то захотіла, щоб запорожець та й крав кури! — ви-правдується перед ненокою наш Сагайдачний.

* * *

«А що, пане вчителю, чи гаразд ми зробили принявши до нашого січового товариства й Жидів? — так якось на сп'ві звертаємося до нашого вчителя-дірігента, що найбільше цікавився нашою за-поріжською організацією.*

«А як вам здається? — не дає зразу від-повіди вчитель. — Повість» Тарас Буль6а «читали?… Памятаєте, як там один Жидок — з великою небезпекою для себе — під цегляками провіз старого Бульбу аж до Варшави на побаченє з синола Остапом?… Виходить, що наші козаки в старовину мали добрі зносини навіть із людьми не української націо-нальности. Наші прапрадіди запорожці, коли й провадили з кимось боротьбу, то тілько з насильниками та гнобителями. Отож, хто до нас ставиться доброзичливо, — то нема рації відпихати його від себе. Історія з запоріжських часів свідчить, що в славному війську запоріжському були одиниці і з панів-магнатів.