М. Денісенко - Наша Січ-мати - хроника-повість зі шкільного життя

«Оттакої… Ніби я вже й бусурмен у вас! — жартобливо проказав панотець, спо. хватившись при тім — на що було йому несамохіть засоромити хлопця.»

Ну, гаразд… гаразд… їж сам той кусень меду, а для Оксаночки ще дістанеш. Добре робиш, що дбаєш про се{:трицю… Пархоме!.. А знеси-но з воза другий кадовбець… Бо чого доброго мої лицарі готові справді той мід од нас відбити! — проказав жартобливо владика.

Після такої бучної вечері, перед якою гадаю, сама навіть гульня на Чортомлицькій Січи мусілаб уступити, — за дозволом нашого владики Пархом утяв веселої, щоб — як ВІН сам висловився — дати нам змогу трохи розворушитись. За сонця ще вирушили ми походом до села. Баскі коні йдуть повільною ступою. А по обидва боки воза, а то й перед кіньми — гордовито ступає завзяте лицарство, перемішавшись подекуди з дівчатами. Дружня пісня далеко-далеко відбиває гься луною.

Оттак то промайнуло наше січове свято!..

Та не гадайте собі, що наше Славне Лицарство спритне було на одні пустощі, або ж коли й трапиться посрацювати, то тілько при людях… Ні!.. Сто разів ні! Вдомй, відповідно нашій силі, праця не л^и-нала наших рук. Щож дотикається нічлігів, то водити коні на нічне пасовисько — ми запорожці вважали святим своїм обовязком. Кінь — вірний товариш козакови. Приїхати на нічліг та зараз таки десь уткнути свою голову — того в нас не водилася. Дотепи, жарти, співи — тягнуться аж за північ. Допуститися шкоди, зробити комусь збитки в поли — у Січовиків не траплялось: бо варта добре стежила, щоб коняка, бува, н^вскочила в спаш' у шкоду.

Попутаємо коні, поставимо варту, а той козарлюга попутані коні візьме та й наверне в бік шкоди.

«Що бо ти, напаснику, твориш? Чи ти бач, — навертає худобу до вівса…»— зауважить тоді хтось зі старшин.

«іна" ше, дядьку, й не можна. Вельми вже змисленна худобина. Відвертай її звідтам, а вона — назад преться в ту саму сторону. Вгадує, що там € чим поласувати.*

«Ну й характерник!.. Сказано тобі — Січовик запорожець* — скаже, було, на се той господар, зовсім спокійний, що до шкоди ми не допустимо

Завтра Спаса. На нічлігах, серед темної ночи — гомонимо ми про те, в кого які яблука та грушки будуть до свяченя.

«А моя мама зірвала два яблука з тієї деревини, що я сам щепив! — каже наш курінний Хведір, на прізвище Безрідний. Се перші овочі: тілько два яблука й було. Та такі вам великі-великі поросли, що навіть і в нашого владики оттаких нема.*

«3ельл\ан, що орендує наш садок, не аби як шкрабнув сьогодня тих грошей, — провадить кошовий. — Та й хитрий з біса крамар: завсігди торгує по дві копійки за фунт, а сьогодня заломив аж по чотири. На свячене, мовляв, кожде мусить мати…* Прийшла ото Супруниха, вибрала пригнилих трохи яблук, щоби дешевше коштували. Але де там!.. Не випустив ані гроша: прийдеш, мовляв, завтра, — ТО ще й по пять копійок за фунт заплатиш. Так вона бідна й подалась назад ні з чим…»

«Та чи чувано на світі, щоб за припсовані яблука так дерти? К тому ж Супруниха ще й вдо-биця… Треба вже й совість загубити, щоби так обдирати бідних людей,* — дивується з такого здирства Моргун.

«Ще що вигадай! — зауважив Шило. — Совість… Та чи бачив її хто в крамаря?…»

Пора вже й на сон. Дехто зі старщих — зморений тяжкою працею за цілий день — давно вже завдає храповицького. Принишкли й Січовики. Проте далеко від них витає той сон. Ріжні думки-мрії снуються в завзятих молодих головах.

«А що, Моргуне, — нараз серед тиші звер-тається до нього кошовий. — Чи не пітиб нам у похід?… Адже, як той казав: у богатого візьму — бідному даю, та й за теє жадного гріху не ліаю…»

«Та який зновечка гріх — набрати яблук у того здеруна! — вгадуючи думку кошового, по-годжується Моргун. — Не святити ж їй кислиць, що дозрівають ід Покрові…*

«3аждіть і мене… Ось скину чоботи!» — обізвався і Шило.

Верхи подалися в трох вони до села. Кошовий провадить просто до себе в садок. Привязавши коні, наші характерники по позаплітю прямують до садиби кошового.

«Ото зрадіє Супруниха, коли в ранці вздрить яблука… Та їй не мало треба; адже восьліеро діточок у неї. Тілько рвати, братя обережно, щоб не зломити бува щепи. За теє тато сердуватимуть.»— Отак пошепки, коло самого перелазу в сад, про-мовля до своїх товаришів Галайда.

«Рвати?… Се довга л\орока! — заперечує Шило. — Чи нема пак у садку вже натрушених я6лук?…»

«Є то, є… У буді аж два мішки стоїть, але трудно звідти добути. Тим більше, що сьогодня вартує не сам Зельман, але аж три їх ночує в буді.»