М. Денісенко - Наша Січ-мати - хроника-повість зі шкільного життя

Як бачите, цілу справу вратував один Моргун, якого в школі уважали за недотепу. Пять літ учився він… Стілько всього й виніс він зі школи, що по складам розбирати друковане та ще хіба вуличне прізвище, яким він ні трохи не ображався

«Петренко, вивчив лєкцію?» — питає його бувало учитель. А той тобі ані пари з уст, — тільки очима моргає.

«Погані справи наші, Моргуне», — скаже було учитель і дасть козакови нашому спокій.

«Петренко, чи ти так рішив задачу»? — питає його якось учитель. — Еге сором тобі, козаче… Адже другий рік сидиш в одній клясі, а й такої немудрої задачі не втяв.

«І дурень же був той дідич, — промовив тут Моргун. — Чи ж видано таке, щоби паїиню, та ще й добру — взяти та висрати…

Зачувши таке, ми школярі аж порскнули зі сміху. Навіть у самого учителя з'явилась гірка усмішка на устах. Адже він гаразд бачить всеньку недорічність чужої для нас московської школи… У тій задачі мова йде про таке:

Одін по.\їЄщік 10 парами волов вспахал 8 десятин пашні. Сколько десятин такой же хорошей пашні можна вспахать 20 парами волов?

На таке слушне заперечене Моргуна, учитель лише здвигнув плечима.

«Сідай, — каже він, — Петренко, на своє місце… На милость Божу вже хоч не пустуй.»

Надійшла косовиця. Господарі Розложане в один тобі поранок, цилилі селом — громадою, скосять свому панотцеви високу зелену траву, де-не-де витолочену. (Славне лицарство, шануючи свого владику, ніде правди діти, кілько мога оберегалось робити шкоду.) За пару день петрівчаної спеки — пора й сіно громадити. Громадінє — се не аби який празник для нашого славного лицарства. Тутечки дасть себе знати наша козацька вдача!

Здавна в нас так ведеться, що згромадити сіно свому владиці мусимо ми запоріжці. Й то цілим кошем!.. На передодні паламар декому поблизу себе перекаже, що завтра наш владика громадитимуть на Зеленому Лугови сіно Вістка тая вмить облетить Розлоги. Ще роса не гаразд спала, а славні наші запоріжці, на чолі з кошовим, \ ранці вже там, на Січи. Ждуть, не діждуться свого владики!..

Нарешті ось узріли здалека й владику, що човном… чим дуж поспішає. Зраділи орлята!.. Грянула пісня… Далеко-далеко, аж поза лісом, одбиваються луною слова: «А там на Вкраїні сонечкосяє… козацтво гуляє… гуляє і нас виглядає…»

Дівчата, не зважаючи навіть на якусь ворожнечу до себе оттих січовиків, приступили й собі до гурту. (Як ми там уже не добивались, що громадити сіно повинніб лише ми самі запоріжці, — владика наш настояв на тому, щоби до того діла допущено й наших товаришок школярок). їх дзвінкі голоси немов би ще збільшили могутність тієї пісні.

«Та й неволя вам осьдечки, — попереду привитавшись, промовля до гурту владика, зворушений піснею. Вона, пісня тая — пригадала, мабуть панотцеви нашу минувшину, коли славне козацтво боронило Україну від ворога й братів своїх визволяло — з неволі, з кайданів, з тюрми… — «Бачу, що ви занудьгували без діла… Та встигнемо ще й наробитись. Отож панове запорожці (при такій оказії панотець теж нас так величав) і ви дівчатонька!.. Попереду, старим звичаєм помолимось, — тоді й за діло.»

Після молитви молода громада стала до праці

«Що се?… Хіба личить козакам працювати плече-о-плече з жінотою? — зауважив Моргун, побачивши, що одна школярка стала поруч із ним із граблями.

«Правду кажеш, Моргуне!" — зауважив кошовий.

«Годі бо вам! — намагається владика, щоб утихомирити громаду. — Красше розділіте на пів, та без сварки мені тутечки…»

«По що вже й на пів, — сказав хтось із січовиків, — Ми можемо й більш як половину; адже нас на два більше; опріч того, ми ще й козаки.* —

«Як там вже знаєте… Мені аби було тихо, без сварки…»— ніби підтакує нам владика.

Козацтво метнулось — відгрібати більшу частину луга. Протинають лінію, поза яку вступ жіноті заказано.

«Та ти, козаче, ледь-ледь граблі тримаєш, — жартує владика, побачивши малого, що шукає місця, деб і йому припаритись.»

«Чий ти?… Здається, Хведора Романенка. Та від нього ж є тутки гребець…»

«Тато казали, що на зиму піду я до сколи, — перебив панотця той. — А мама не пускали мене, але я втік сам.»

«Оттакої! — скрикнув владика. Так і видно, що козацького роду…»

«Та нехай, панотче, він зістається, — заступився було Моргун.»

«Авжеж ніяк, — згоджується владика. — До якого ж ти, козаче, куріня пристанеш?…»

«Приставай, братіку, до нашого куріняІ»-пропонує малому Хведір Безрідний. Бачу, що з тебе буде не аби який козарлюга.

Де не взялась Козубиха — бабуся нашого січовика Шила. Привитавшись та перепрошуючи панотця, що спізнилась, попростувала до гурту, щоби й собі стати до роботи.