М. Денісенко - Наша Січ-мати - хроника-повість зі шкільного життя

Так ото, побратими наші Галайда та Моргун святом Успеня Божої Матері гомонять між собою, зазираючи в свою будучиість.

«Після завтра треба й до школи. Гуляти вже не буде часу; більша школа, то й наука не та..» Сл'д булоб хоч наостанку вдарити лихом об землю. Візьми, Моргуне, сьогодня на нічліг скрипку, як не-будь потайки від 6атька.»

«Воно б і можна… Але сам гаразд відаєш, що лицарі наші можуть обірвати струни; та й скрипка чого доброго піде в шкраматки.

Сього не буде! Ручусь тобі козацьким словом, словом кошового.»

«Як так, то згода…»

Голосить-плаче скрипка. Оддаль од музики, коло розложеного великого багатя лицарство тне гопака.

«Годі бо вам, «лопці, мізки крутити, каже з пересердя немолодий вже господар Кнюх. Красше пішли б у поход… Принесли маку, або що…»

«В поход!., У поход, братя!»— гукнув тут Моргун. — І на се гасло кільканацять завзятих. Січовиків, на чолі з кошовим, вибравши по прудкому коневи (байдуже чия то коняка) верхи дременули до села.»

«А чи козацька то справа — добувати мак?»

— зауважив кошовий, коли їздці опиіилися п'д. городами.

«Вертайте, братя, назад!..»

«Так не йде… Впорожні не личить козакови з походу вертатись… Було не вирушати з місця!»— каже Моргун. — Та дарма! Кнюх вовкулака й дітям своїм закаже — посилати когось по мак… Половина люду з Безрідним — коло коней, а ми з кошовим — пішл.і далі.

Зайшли у підварок Кнюха. Богатий, пребогатий се госпсдар. Моргун, наче той кіт, швидко опинився на стрісі Кнюхової хати, та обережненько подає звідти по одному аж чотири чималі сніпки л^аку, що господиня поклала їх туди зоритись.

«Самого-но маку замало, — додає хтось. — Не вадило б старого Кнюха почастувати й мясцем. Тим більше, що він, скупердяга, гусятини з роду-віку, мабуть, і не пробував.»

На сі слова, два січовики вже тел щать із повітки по гусці.

«Ще бракує казана й трохи соли,»— каже Шило до громади, яка прямує до коний.

«3а тим діло не стало, — відповідає кошо-аий. 1 наказавши січовикам ждати його коло коний, сам один завернув до своєї хати.»

«Бабуню!.. Гав, бабуню! — несміло будить Дмитро свою любу бабусю, злегенька постукуючи^ в оконце комірчини, де в літку спала там вона сама.»

«Хто там?…»

«Се я, бабуню… Я… Галайда.»

«Що там за галайда?…*

— 20 -

«Та відчиніть бо… Се ж я Дмитро…»

«Так би зразу казав, — буркнула бабуся 1 пішла відчиняти двері. їй, мабуть, з голови випало, що Галайда — се її улюблений унук.»

«Чого тобі, рибонько?»— питаєся бабуся, відчиняючи двері.

«Мене… того… теє, щось ніби нудить, слина котиться1»— пустився на вигадки Дмитро.

«В тебе, мабуть, глисти. Ось дам я тобі зараз кавалок хліба з сілю, то й минеться.»

«Та я, бабуню, й прийшов за сілю.»

«3їж ось сей хлібець,»— каже бабуся, подаючи йому аж білий од солі кусочок хліба.

«А може б ви, бабуню, дали мені хліба та соли ще й у поле, щоби там — коли зновечка збуряться глисти — мав їх чим угамувати.»

Закроїла бабуся добрий кусень хліба та увя-завши з пригорщу в узличок соли, — все теє подала внукови. А той, відходячи, не забув поцупити з сіний великого казана.

За годину-другу гус^тинка впріла. На нічлігах — потрава тая видалась усїм вельми смачною. Особливо вже вихваляв Кнюх; до наших Січовиків далеко, лювляв, і панському кухареви. Маку ж кожде нате-ребилося до схочу; ще й Кнюх так із пів снопочка повіз до дому на гостинець.

«Ось вам, дітоньки, гостинець од зайчика… Несе зайчик сніпок маку, а я перебіг йому доріженьку та й відібрав… Нехай, гадаю, буде тобі, Галюсю.»

Попід серцем щось немов би кольнуло у Кню-шихи. Вийшла на двір, — зирк на стріху. «0й лишенько ж моє!* заголосила.

Як на лихо, шусть у хату котрась із доньок Кнюха. Так і так каже, — бракує двох гусок. Нема-старої гливої та ще якоїсь.

«Чи ти бач! — промимив похнюпившись Кнюх. — Звідки, гадаю, видрали вони оттак гарно впасених гусий?.. Отто вражі діти; моїм медом ще й губи мені помастили.»

Оттут уже увірвався терпець Кнюшисі. Як не задуне вона старого коцюбою, що та аж розлетілась на двоє.

«А ти, сякий-такий безсоромнику!. Щоб спинити тих харцизяк, у нього того не має… Він ще й' мясце з ними заїдає.. Потоваришував… На ж тобі!.. — На!.. На!..»

Та на тому ще не край лихови для нашого Кнюха. Запорожці, як і взагалі культурні люде — видають газету. А через нашу часопись віст" а про сю подію — скорійше, ніж того можна було сподіватись, облетіла весь світ, чи то пак село Розлоги. Найшовся відважний казарлюга, що нашу січовую газету вкинув і до листової скринки начальника поліції.