М. Денісенко - Наша Січ-мати - хроника-повість зі шкільного життя

«Чого красше, коли є в мішках! — аж скрикнув зраділий Моргун. — Ми з Шилом привабимо до себе Жидків, а ти Дмитре, тоді набереш у буді яблук, і коли доконаєш сього, то — вийшовши на вулицю — раз свиснеш, щоби надарма не манити нам варту… Піднявся б я сам на се, але-гаразд знаєш — сердитий ваш пес; чого доброго ще й матню мені вскубе.»

Плян сього набігу всім був до вподоби. Ось у двох трясемо ми кущем бузку, що недалечко від буди. Загавкотів Бровко… Та побачивши, що тутечки є молодий його господар, Дмитро, — пес замовк.

«Реб, Залме… Ґіб швейбиле. (Дай сірники). — Се котрийсь зі спільників Зельліана прокинувся. Нарешті всі три вони з засвіченою ліхтарнею вилазять із буди. Обережненько, близько один другого посуваються на наш шелест. Поволеньки подаємося й ми в зад, тіпаючи кущами. Хоробра ж варта наблизитись до нас боїться. Високий ось рудий Гершко, взявши від Зельмана ліхтарню, підняв її високо в гору та при тім гукає:»

«Ти, злодій, злазь із дерева!.. Не рви яблук, кажу тобі… Не рви, бо зараз іду до батька… Знаю, знаю — хто ти… Ти Семен — Корнієнка син… Іди геть, злодіяко І…»

Оттак тупцяючи на місци, всі вони в трох погрожують нам скаргою на перебій один перед другим. При чому наздогад називають прізвища тих злодіяк (звичайно сусідських синів), що хочуть їх обікрасти. А про справжчи» за^адіяк їм не прийде й на згадку.

Вже ось подав кошовий і умовлений свисто^, гасло. Наші ж козарлюги, любуючись із тієї картини, довгенько ще дратували Жидів. Потім, перескочивши через пліт, полевою доріжчиною прожогом кинулись к хатиночці Супруиихи.

«Нехай йому біс, — з тиха оз. ивається до товаришів кошовий. — І треба ж ото тітці Супру-«исі поставити серед сіний ступу… Набив такого ґуза, що завтра й між люде не показуйся.»

«Чому пак гаразд не дивйвся?»— відказує Шило.

«Дідька лисого вглядиш, коли така темрява, хоч око вибери. Тай й довгенько ж я пулявся, за-ким одімкнув двері. Та все воно бай" а… За те пов-ніську ступу насипав яблук тітці Супрунисі… Варто б і Максимови Черняковому занести яблук. У мішку трохи ще лишилось. Родина в Черняка не маленька. Та й сам він десь далеко на заробітках…

«Коли так, то чому 6 пак і не віднести Максимисі?»— згоджується на пропозицію кошового Моргун.

Опинившись під хатиною Максимихи, котрийсь із козарлюг прохилив у покліті деревляне віконце, що поверталось на двох тиблеках, а ті два нум пхати до середини мішок з яблуками. Але за маленьке теє віконце-дірка: довелося по одному яблуку кидати. Застугоніли дебелі яблука, падаючи на підлогу покліта. Пробудились гуси, що були в сінешній загороді, поруч із поклітом. Спасителі Рима голосно заґеґоталй й розбудили свою господиню.»

Виступила Максимиха на двір, аж чує: і'евальт!.. Ґевальт!.. Рахуйте…

Се наші Жидки, повернувшись до буди і вздрівши, що одного мішка з що найкрасшими яблуками бракує, — серед ночи счинили великий галас!

Вихопився з хати на той крик батько Галай-ди. Але довідавшись, у чому річ, ще й нагримав на Зельмана, що колотить людям ніч.

Максимиха ж довгенько таки постояла під своєю хатчиною. Вже й галас той затих. Огню або що, крий Боже, не видно. Ото ж і вона сховалась за двериліа, міркуючи при тім, хтоб т^м у другому кутку села міг зняти такий гармідер. У ранці ж заглянувши чогось до комірчини й углядівши розсипані по підлозі яблука, — немало чудувалась із того. Та — як за звичай кожда баба — вона не втерпіла й ураз із Супрунихою розголосила, що сієї мовляв, ночи ходили по селу злодії якісь… Нічого не взяли, а ще навпаки принесли яблук.

Вістка про се докотилась і до Зельмана. Метнувся він добро своє ратувати. Здибавши тих жінок на дорозі коло церкви, хотів, було, відібрати яблука. Але самі що найпозажнійші господарі упім-нились за ними.

«Було вам гав не ловити, — кажуть вони Зель-манози. — Адже ви ночували в саду аж у трох…»

Вдазся тод' Зельман до начальника поліції Той же, не розшолопавши до ладу, що саме скоїлось, та не. уіало дивуючись, як ото з під саміського носа, від трох вартівників можна викрасти цілий мішок яблук, — вигнав із канцелярії бідного Зельмана облаявши при тім поважного купця дурнем.

Одноклясову шкілку в Розлогах розширили-в двоклясову. Галайда наш, «оча й має свідоцтво про скінчене одноклясової школи, проте тепер він ходитиме до школи й далі; добуватиме висшої трохи освіти.

«Скінчу братіку, тут… Потім одвезе мене тато в місто до ще більшої школі'. Вивчусь, буду великим паном. Тілько я не робитиму так, як ото пани нам чинять. У мене, братіку, селянинови-мужи-кови добре вестиметься…»