Микола Білкун - Корабель з райдужними вітрилами

І ще один малюнок. Тільки цього разу вже не в книжці казок, а на глиняній амфорі. Цьому малюнку понад дві тисячі років. Греція, Афіни. На амфорі багато різних спортсменів, але є там і дівчина. Напевне, вона старша від Іржика років на чотири. Тобто на дві з чимось тисячі і ще чотири роки. А може, й не старша. В багатьох народів чотирнадцять років вважають віком змужніння. А хіба у нас ні? В комсомол у нас приймають в чотирнадцять років. Тільки мені нема ще чотирнадцяти років, мені тільки чотирнадцятий. Іржику, напевне, теж.

Так-от, на тій амфорі зображено дівчинку, що біжить. Нині про неї сказали б — «легкоатлетка». І та стародавньогрецька «легкоатлетка» страшенно схожа на… Іржика. Не обличчям, ногами. Це може здатися смішним? У людей бувають схожі обличчя, хай там окремі риси їх, носи, губи, хай би вуха. Але ж не ноги! Це, мабуть, тому, що для мене вже рік людина, кожна людина: доросла, стара, дитина, хлопець, дівчина, — кожна людина починається не з голови, а з ніг. Мені запам'ятовуються ноги, зображені на малюнку, побачені по телевізору, навіть намальовані крейдою на асфальті доріжки перед нашою лоджією. Це малюки малюють людей з надзвичайно довгими, як у павуків, ногами. Але мене не шокують ці павучачі ноги, мені навіть часом здається, що вони ворушаться, що ті, «крейдяні», намальовані фігурки, рухаються, кудись поспішають. І уві сні я бачу ноги. Ноги йдуть, йдуть, йдуть…

Іржик, напевне, ходить в балетну студію або в школі займається у танцювальному гуртку. Вона обов'язково мусить танцювати! А ще вона схожа знаєте на кого? Якось показували по телевізору передачу для дітей, «Будильник». Її показують щонеділі з півдесятої ранку до десяти. І ось одного разу, то була надзвичайно весела і смішна передача, виступав Карлсон, той, що живе на даху, і він потрапив в товариство тих двох смішних бабусь, що теж часто виступають по телевізору: Вероніки Маврикіївни і Авдотьї Микитівни. Разом з Карлсоном, що живе на даху, були хлопчик і дівчинка. Вони ще їли варення з банки, а потім танцювали. Та дівчинка так легко, невимушено танцювала! Мені здається, що в цьому не було заслуги режисера, чи постановника танцю, чи ще там когось, хто організовував цю передачу, я певен — та дівчинка тому так гарно танцювала, що їй подобалось танцювати і хотілося танцювати. А сама вона була звичайна дівчинка. Худорлява, з двома кісками. Тоненькими, ніби хтось навмисне повискубував зайвину волосся, щоб зробити їх тонкими і зворушливими. Такі смішні, перев'язані бантиками. Коли дівчинка стрибала в танці, кіски теж підстрибували, але якось «незалежно» від неї, невлад.

Іржик схожа на ту дівчинку з телепередачі. І для чого їй кіски? Вона б могла стригтися «під хлопчика». Проте ж…

Коли їхній капітан — Олежка (вони весь час кричали йому: «Борщ, Борщ!», і я зрозумів, що його прізвище, мабуть, Борщов або Борщенко, бо коли б воно було Борщ, його б теж якось обов'язково перекрутили або скоротили, хоч слово «борщ», здавалося б, і скорочувати далі нікуди, у нас в класі теж так робили), так-от, коли Олежка затримався трохи довше, ніж треба було, на поренчатах нашої лоджії, а я так і не виходив у двір, всі вони, і Іржик в їх гурті, заінтриговані, що я за птиця така, почали наближатися. І я навіть кліпнути не встиг, як більшість з них вже сиділи, як горобці на гілці, на поренчатах, поруч з Олежкою.

Він сердито шморгнув носом:

— Ну, чого? Чого не бачили?

Але я їх розумів: для них я таки справді мусив здаватися диваком — скільки часу потрібно здоровому, нормальному хлопцеві, щоб перемахнути через поренчата лоджії і опинитися в дворі поруч з ними? А раз, навіть після запрошення Олежки, який, безперечно, вважався авторитетом у цьому дворі, я не вийшов і не пристав до гурту, мною варто було зацікавитись, що вони й зробили.

Вони дивилися на мої ноги, прикриті пледом, і відводили очі. Ї в кожного з них на обличчі щось відбивалося. Ну, як це пояснити?.. Це залежало від вихованості кожного чи це залежало від природженої тактовності? Не знаю, не знаю. Той замріяний хлопець, що так невдало вдарив по м'ячу, внаслідок чого я змушений був стати воротарем, раптом, ні сіло ні впало, сказав мені:

— Здрастуйте!

Зверніть увагу — на «ви»! Не «привіт» чи «привітик», трохи іронічний, як водиться поміж хлопцями нашого віку, а — «здрастуйте»! І я ще не встиг відкрити рота, як Іржик додала: