Астрид Линдгрен: Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель

Астрід Ліндгрен

ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА СІДАЄ НА КОРАБЕЛЬ (пер. О.Сенюк) ПЕППІ ХОДИТЬ ПО КРАМНИЦЯХ

Одного чудового весняного дня, коли на небі світило ясне сонце, на деревах щебетали пташки, а по канавах весело дзюрчала вода, Томмі й Анніка прибігли до Пеппі. Томмі взяв із собою кілька грудочок цукру коневі Пеппі, і вони з Аннікою спершу трохи постояли на веранді, погладили й погодували коня, а потім уже зайшли до Пеппі. Пеппі ще спала, поклавши, як завжди, ноги на подушку, а голову сховавши під ковдру. Анніка полоскотала її за ноги й гук.нула: — Вставай! Пан Нільсон давно вже встав і тепер сидів на абажурі. Невдовзі ковдра заворушилася, і і-під неї висунулася кудлата руда голова. Пензі розплющила веселі очі й усміхнулася на весь рот. — Ах, це ви лоскочете мене за ноги! А мені снилося, що це мій татко, негритянський король, мацає, чи немає в мене мозолів. Вона сіла на край ліжка й заходилася надягати панчохи — одну коричневу, а другу чорну. — Але звідки візьмуться мозолі, коли носиш он які ходаки, — додала Пеппі й показала на чорні черевики, вдвічі більші за її ступні. — Що ми сьогодні робитимемо? — запитав Томмі. — У нас з Аннікою вільний день. — Гм, треба подумати, — мовила Пеппі. — Танцювати навколо ялинки ми не можемо, бо вже танцювали три місяці тому. Та й кататися на ковзанах також не зможемо. Цікаво було б накопати золота, але й цього не можна, бо ми не знаємо, де воно лежить. Тобто, ми знаємо, що на Алясці повно золота, та до нього не дотовпишся через інших шукачів. Ні, треба придумати щось інше. — Ага, щось цікаве, — мовила Анніка. Пеппі заплела волосся в дві тугі кіски, які стирчали врізнобіч, мов палички. Тоді сказала: — А що, якби ми пішли до міста? Походили б по крамницях? — Ми не маємо грошей, — сказав Томмі. — Зате я маю, — мовила Пеппі. І, на підтвердження своїх слів, відкрила торбу, повну золотих монет. Пеппі взяла їх повну жменю й запхнула в кишеню, пришиту посередині фартушка. — Я вже готова йти, тільки ще знайду капелюха, — сказала вона. Але капелюха десь не було. Пеппі зазирнула в ящик з дровами і здивувалась, що там його також немає. Потім заглянула до хлібниці в буфеті, проте знайшла там тільки підв'язку від панчіх, поламаний будильник і скоринку хліба. Нарешті вона пошукала ще на полиці для капелюхів, але там лежала тільки сковорода й шматочок сиру. — Ну, ніякого тобі ладу! — невдоволено мовила Пеппі. — Нічого не можна знайти! Агов, капелюху, де ти! Ти хочеш іти до міста чи ні? Мерщій показуйся, я не буду на тебе чекати! Проте капелюх не показувався. — Ну, як хочеш, про мене. Сиди вдома, як ти такий дурний. Але щоб мені не пхикав, коли я повернуся! — суворо сказала вона. Невдовзі після цього на шосе, що вело до міста, вибігло троє дітей — Томмі, Анніка й Пеппі з мавпочкою на плечі. Діти були веселі, бо на синьому, чистому небі так гарно сяяло сонечко. Поряд у канаві дзюркотіла вода. Канава була глибоченька. — Мені так подобаються канави, — сказала Пеппі і, не довго думаючи, залізла у воду, що сягала їй вище колін. Вона побрела по канаві так швидко, що на Томмі й Анніку полетіли бризки. — Я граюся в корабель! — гукнула Пеппі, але тієї ж миті спіткнулася і впала у воду. — Тобто, в підводного човна, — виправилась вона, підвівшися з води. — Ти зовсім мокра, Пеппі! — стурбовано сказала Анніка. — То й що? — відповіла Пеппі. — Хто сказав, що діти неодмінно повинні бути сухі? Адже відомо, що холодна вода загартовує. Це тільки в нас дітям не дозволяють ходити по канавах. У Америці в канавах повно дітей, навіть воді не лишається місця. Вони не вилазять звідти цілий день. Взимку, звичайно, вони замерзають, тільки голови стирчать із криги. Матері приносять їм овочеву юшку й котлети, бо діти не можуть прийти самі на обід. Зате будьте певні, діти в Америці здорові, як дуб! Того ясного весняного дня містечко було дуже гарне. Між розкиданими абияк будиночками звивалися вузенькі, бруковані камінням вулички. В палісадниках, що були майже біля кожного будиночка, цвіли проліски й крокуси. В містечку було чимало крамничок, і покупців такого погідного дня також не бракувало: дзвоники над дверима, які то відчинялися, то зачинялися, дзеленчали майже безперестанку. Жінки заходили з кошиками й купували каву, цукор, мило та масло. Забігали туди й діти купити лимонаду або пачечку жувальної гумки. Але в багатьох дітей не було грошей. Вони сумно стояли біля вітрин і не зводили очей з тих чудових ласощів, що були там виставлені. Десь над полудень, коли сонце світило найяскравіше, на головній вулиці містечка з'явилося троє дітей.