Астрид Линдгрен - Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель

Це були Томмі, Анніка й Пеппі, мокра-мокрісінька Пеппі, з якої стікала вода. Всюди, де вона ступала, залишався мокрий слід. — Ой, які ми щасливі! — раділа Анніка. — Гляньте, скільки всього виставлено, а в нас повна кишеня золотих монет! Томмі теж, коли уявляв собі, скільки вони всього накуплять, підстрибував з радощів. — Так, мабуть, треба вже починати купівлю, — мовила Пеппі. — Найперше я хочу купити піаніно. — Піаніно? — здивувався Томмі. — Ти ж не вмієш на ньому грати, Пеппі! — Не знаю, я ще не пробувала, — відповіла Пеппі. — Не мала нагоди спробувати, бо не було піаніно. А я тобі скажу, Томмі: треба дуже довго вправлятися, щоб навчитись грати на піаніно без піаніно. Крамниці з піаніно їм не трапилося, зате вони опинились біля парфюмерії. У вітрині вони побачили велику банку мазі від ластовиння, а поряд — картку з написом: "ВАС ТУРБУЄ ЛАСТОВИННЯ?" — Що там написано? — спитала Пеппі. Вона не могла прочитати такого довгого речення, бо не хотіла ходити до школи, як інші діти. — Там написано: "Вас турбує ластовиння?" — прочитала Анніка. — Ти ба! — здивувалася Пеппі. — Що ж, на чемне запитання треба чемно її відповісти. Заходьмо! Пеппі відчинила двері й зайшла всередину в супроводі Томмі й Анніки. За прилавком стояла літня жінка. Пеппі підступила до неї і твердо мовила: — Ні! — Що ти бажаєш? — спитала жінка. — Ні! — ще раз мовила Пеппі. — Я не розумію, що ти маєш на думці, — сказала жінка. — Ні, мене не турбує ластовиння, Тепер жінка зрозуміла Пеппі, але вона глянула на неї й вигукнула: — Дитино моя, та ти ж уся в ластовинні! — Так, але воно мене не турбує. Воно подобається мені. До побачення! — Пеппі рушила до виходу, проте в дверях обернулася й гукнула:-Але якщо у вас є така мазь, від якої виступає ще більше ластовиння, то пошліть мені додому вісім банок! Поряд з парфюмерією була крамниця жіночого одягу. — Бачу, поблизу немає цікавіших крамниць, отже почнемо купувати тут, — сказала Пеппі. Діти зайшли до крамниці — попереду Пеппі, за нею Томмі, а позаду Анніка. Найперше вони побачили гарний манекен, одягнений у блакитну сукню. — Гляньте, мабуть, це та жінка, що завідує крамницею, — мовила Пеппі. — Я дуже рада познайомитися з тобою, — звернулася вона до манекена й схопила його за руку. Та лихо! Рука манекена не витримала щирого потиску Пеппі, відламалася й випала з шовкового рукава. Томмі затремтів з ляку, Анніка мало не заплакала. До дітей відразу підбіг продавець і сердито напався на Пеппі, що тримала довгу руку манекена. — Тихо, не кричи! — сказала Пеппі, коли він замовк, щоб передихнути. — Я думала, що це крамниця самообслуговування. І хотіла купити собі цю руку. Продавець ще дужче розсердився і сказав, що манекен не продається. А якби й продавався, то саму руку не можна купити. Але Пеппі й так доведеться заплатити за весь манекен, бо вона його зламала. — Дуже дивно! — мовила Пеппі. — Добре, що хоч не скрізь так торгують. Уяви собі, що мені захочеться печені і я піду по шматок м'яса до різника, а він скаже, щоб я купувала цілу свиню! З цими словами Пеппі недбалим порухом витягла з кишені дві золоті монети й кинула їх на прилавок. Продавець занімів з подиву. — Може, ваша лялька коштує дорожче? — запитала Пеппі. — Ні, ні, звичайно, багато дешевше, — відповів продавець і ввічливо вклонився. — То візьми собі здачу й купи на неї своїм дітям цукерок, — сказала Пеппі й рушила до дверей. Продавець кинувся за нею, ще раз уклонився і спитав, куди послати манекен. — Мені потрібна тільки ця рука, і я візьму її з собою, — відповіла Пеппі. — А решту манекена розбери на частини й роздай бідним. До побачення. — Навіщо тобі ця рука? — запитав Томмі, коли вони були вже на вулиці. — Ти ще й питаєш! Хіба в людей не буває штучних зубів, штучного волосся? І штучні носи бувають. То чому б мені не мати штучної руки? І щоб ти знав, мати три руки дуже зручно. Коли ми з татом ще плавали по морях, то пам'ятаю, раз попали в таке місто, де всі люди мали по три руки. Чудово, правда ж? Уявляєш собі, вони обідають і тримають в одній руці виделку, а в другій ножа, а тут раптом захочеться подлубатись у носі або почухатись у вусі. Так, непогано вони придумали з тією третьою рукою. Скільки часу виграють собі! Пеппі задумалася, потім невдоволено сказала: — Ох, я знов брешу! Дивно, але брехня з мене так і рветься, ніяк я не можу її стримати. Щиро казати, в тому місті люди не мають третьої руки. Мають тільки по дві, як і всі. Вона замовкла, а за хвилю додала: — Навіть чимало з них мають, по одній руці. Так, не буду більше брехати, скажу відверто, що вони взагалі не мають рук і коли хочуть їсти, то нахиляються до тарілки й хлебчуть з неї.Читать дальше