Джеральд Даррелл: Балакучий згорток

— А я думала, яйця несуть тільки кури, — зніяковіло зауважила Пенелопа.

— Кури несуть яйця, з яких вилуплюються кури, — виправив її Папуга. — А золоті півники несуть яйця, з яких вилуплюються василіски.

Ця його відповідь так заплутала Пенелопу, що вона вирішила більше ні про що не запитувати.

— Золотий півник має знести яйце з василіском лише раз у житті — і все, на цьому його роботу скінчено, — пояснював Папуга. — Тоді він зо два рази хвалькувато кукурікає і передає усе в лапи жабам.

— Жабам? — вигукнула Пенелопа, тепер уже зовсім спантеличена.

— І що жаби роблять із цим далі? — спитав Саймон.

— Висиджують яйця, що ж іще? — відповів Папуга. — Єдине, на що вони здатні, ті жаби — безмозкі, безхребетні створіння. Єдине, що вони роблять добре, — висиджують яйця з василісками. Але знаєте, якщо ви й далі збираєтесь перебивати мене так, як досі, я ніколи не закінчу цю розповідь.

— Вибач, — попросили діти з каяттям у голосі й принишкли.

— І ось, — провадив Папуга, — одного разу василіски вирішили, що коли їм вдасться забрати у свої руки Велику Книгу Чарів, то вона підкаже, як зробити так, аби золоті півники несли яйця щодня. Вони змовилися із жабами — а це, як відомо, легковажні, безглузді, піддатливі створіння, — і разом не тільки захопили золотих півників, але й викрали три Головні Книги нашої Держави. Коли ми з Дульчібеллою повернулися, нападники вже замкнули свої жертви в замку та отримували яйця з майбутніми василісками, як… ніби… ну, як…

— Як на птахофермі, — підказав Саймон.

— Точно, саме так, — підтвердив Папуга. — За останніми підрахунками, двадцять п’ять яєць. По одному щодня. Уся наша країна Міфологія скоро буде переповнена василісками, якщо ми якимось чином цьому не зарадимо, чи радше якщо я не зараджу цьому. Розумієте, десь протягом останніх двохсот років Г. Г. став дуже слабкий і неуважний і залишав щодалі більше поточних справ на мене. Але я нічого не міг вдіяти без Головних Книг. Тоді ми з Дульчібеллою надумали піти й вкласти трохи розуму в дурнуваті голови василісків, але посеред ночі нас схопили їхні поплічники, пришелепуваті, бридкі й нахабні жаби, загорнули нас у жахливий пакувальний папір та вкинули в річку. Пане Папуго! Моя кров кипить! Чекайте-чекайте, я ще дістану своїми крильми тих клятих жаб!

— А що ж з паном Джанкетберрі? — запитала Пенелопа. — Бідолашний, що з ним сталося?

— Він був у відчаї, нещасний мій друг, — сказав Папуга. — Він сидів у своїй чарівній печері й тримав на руках дракониху, а та билася в істериці. Після цього я його вже не бачив.

— Дракониху? — перепитав Пітер, який почувався трохи скуто поруч із цими незрозумілими створіннями.

— Табіта, остання з драконів, — пояснив Папуга. — Досить мила тваринка, по-своєму, але дуже непрактична. Вона дозволила василіскам забрати яйця, а коли зрозуміла, яку вчинила дурницю, то, як і слід було сподіватися, її охопила істерика. Ніякої витримки в цих драконів.

— А ти не думав, що треба повертатися якнайшвидше? — тривожно запитала Пенелопа. — Тобто поки малі василіски ще не вилупились?

— Думав! — сказав Папуга. — Але я не можу цього зробити без чужої допомоги!

— Ми допоможемо! — вигукнула Пенелопа. — Ми зробимо що завгодно, хіба ні, Пітере?.. Саймоне?

— Так! Авжеж! — відповіли хлопці. — Що завгодно, тільки скажи!

— Які ви добрі! — сказав Папуга, втираючи сльози. — Дуже-дуже добрі…

— Якщо відверто, в мене й на думці не було їхати з тобою! — пожартував Пітер. — І допомагати тобі дати доброго прочухана тим василіскам!

— Так! — підтримав Саймон. — І тим мерзенним жабам!

— Папуго, можна ми поїдемо з тобою? — запитала Пенелопа. — Я маю на увазі, що ми можемо стати тобі в пригоді.

— Мої дорогі діточки! — сказав Папуга, розчулений до краю. — Ви такі шляхетні, такі великодушні… Звичайно, ви можете поїхати з нами. Я буду дуже вдячний за допомогу.

— Добре! — казав Пітер, підстрибуючи від радості. — Все, вирішено! Тільки як ми туди доберемося?

— Поїздом, — промовив Папуга.

— Поїздом?! — повторили здивовані діти.

— Так. Спочатку була тільки стежка до нашого Входу. А згодом туди проклали залізничну колію. Вузьку: вузькоколійку, звичайно ж. Колія пролягає прямо біля нашого входу, отже, Мадам Гортензія підвезе нас просто до нашої таємниці, розумієте? Вона француженка, але з тих, кращих. Якщо відверто, сам я не згадаю дороги до Входу. Зазвичай я добираюсь туди по-іншому. Але Мадам Гортензія знає дорогу. Вона зараз на пенсії, живе у селі Дайкофта.