Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

Несподівано пірат знову позирнув поверх своєї дощечки. Зауваживши на собі Живчиків погляд, він глузливо звів брову.

Хлопець збентежився і опустив очі додолу.

— Ось що я тобі скажу, — звернувся пірат до Тунтума. — Для високого юнака на небесному кораблі завжди знайдеться місце.

— Ні! — різко відповів Тунтум. — Щиро вам вдячний за вашу ласку, — додав він уже лагіднішим голосом. — Але — ні.

Тунтум знав, що його син не протримався б на піратському судні й десяти хвилин. Повітряні пірати були ледачі, безсоромні лайдаки. Такі ладні перерізати горлянку першому-ліпшому. І тільки тому, що вони непогано платили за летючу деревину з Темнолісу, лісові тролі погоджувалися підтримувати з ними такі-сякі стосунки.

— Слушна думка, — знизав плечима пірат і відвернувся. — А все-таки шкода, — пробурмотів він.

Коли Живчик, продираючись услід за батьком, повертався додому, йому не йшли з голови повітряні кораблі, які, бувало, напнувши вітрила, пливли у небі над головою, все вище й вище — і зникали за обрієм. «Плавати небом», — прошепотів він, і серце йому закалатало. Ні, думав він, це далеко не найгірше з усіх ремесел.

Та вдома з’ясувалося, що Спелда іншої думки.

— Лихо мені з цими повітряними піратами! — бурчала вона. — Тунтумові взагалі не треба було показувати їм тебе. Тепер вони або повернуться по тебе, або мене звати не Спелда Деревохват.

— Та ні, тому піратові, що я бачив, байдуже, поповню я його команду чи ні, — зауважив Живчик.

— То тільки вдавання, — відрубала Спелда. — Краще згадай, що сталося із Ликопутом чи Брагосвином. Їх забрали просто з ліжка, і ніхто відтоді їх не бачив. О, Живчику, якби це сталося з тобою, я б цього не пережила. Моє серце було б розбите.

За вікном у густому Темнолісі завивав вітер. Щойно стемніло, повітря виповнилося звуками — наставала пора нічної звіроти. Кашляли та цвіркали повзуни, пронизливо кричали куарми, десь величезний блукай-бурмило гамселив себе у страхітливі кошлаті груди і переливчасто голосив, шукаючи собі товариша. Живчик розчув удалині знайоме ритмічне гупання: то, засукавши рукави, бралися до роботи живолупи.

— Що ж тоді мені робити? — тихенько запитав Живчик. Спелда схлипнула.

— Тобі треба чимскоріш піти звідси і перебути якийсь час у кузена Дерилика, — сказала вона. — Ми вже послали туди цидулку, і зараз він на тебе чекає. Допоки тут усе вляжеться, — додала вона. — Дякувати небові, там ти будеш у безпеці.

— А потім, — запитав Живчик, — чи зможу я знову повернутися додому?

— Так, — повільно промовила Спелда. Живчик здогадався, що вона має сказати ще щось.

— Але? — запитав він.

Спелда затремтіла і пригорнула його голову до своїх грудей.

— О, Живчику, любенький мій хлопчику, — розридалася вона. — Я маю сказати тобі ще дещо.

Живчик випручався з обіймів і вп’явся поглядом у її стурбоване обличчя. Тепер і на його щоках блищали сльози.

— Що саме, матінко моя? — запитав він схвильовано.

— О темнолесник! — лайнулася Спелда. — Це не так легко. — Вона сумно видивилася на хлопчика. — Хоч я і люблю тебе як рідного від дня твоєї з’яви, ти не мій син, Живчику. А Тунтум — не твій батько.

Живчик звів на неї безмовний, недовірливий погляд.

— Хто ж тоді я? — запитав він. Спелда знизала плечима.

— Ми знайшли тебе, — сказала вона, — невеличкий сповиточок, який цілком вміщався у хустині, біля підніжжя нашого дерева.

— Знайшли мене… — прошепотів Живчик.

Спелда кивнула головою, наблизилася до хлопця і торкнулася шматини, зав’язаної у нього на шиї. Живчик здригнувся.

— Мій шарф? — запитав він. — Це та хустина?

— Та сама, — зітхнула Спелда. — Хустина, в якій ми тебе знайшли. Хустина, з якою ти не розлучаєшся навіть нині.

Живчик провів по тканині тремтячими пальцями. Він чув, як схлипує Спелда.

— О, Живчику, — квилила вона. — Хоч ми і не справжні твої батьки, Тунтум і я любимо тебе як рідного. Тунтум просив мене переказати... попрощайся з ним... Він казав... — вона замовкла, її душила туга. — Він просив переказати тобі, що. хоч би що там сталося, ти не повинен забувати... він любить тебе.

Сказавши все, що хотіла, Спелда сповна віддалася своєму горю. Вона розпачливо заголосила, аж нестримні ридання струшували всім її тілом.