Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

— О темнолеснику! — почав заклинати хлопець. — Темнолеснику! Темнолеснику! — його голос бринів у нічному морозяному повітрі. — Зглянься! Зглянься! Ну зглянься ж! — не змовкав Живчик. — Допоможи мені втрапити на стежку! Як я хотів би знов опинитися на ній! Хай хтось прийде мені на допомогу! Рятуйте! Рятуйте…

— Ряту-у-уйте!

Відчайдушний крик ножем розітнув нічний морок. Живчик скочив на ноги й роззирнувся.

— Ряту-у-уйте!

Ні, це не відлуння!

Кричали ліворуч від Живчика. Інстинктивно він шарпнувся був на крик, побачити, чи зможе чимось зарадити. Та зразу й зупинився. Ану ж це пастка? Згадалися моторошні лісорубські оповідки про тролів, які розпрощалися з життям, зваблені оманливими криками шпиряй-різака — бридкого чудовиська з чотирма десятками гострих як лезо кігтів. Він скидався на лежачу колоду — поки на нього хто-небудь не ставав. Тоді його кігті різко змикалися і не розціплювалися, аж поки тіло жертви починало розкладатись. Бо шпиряй-різаки їли тільки мерлятину.

— Рятуйте хто-небудь! — знову долинув голос, уже трохи глухіше. Живчик більше жодної миті не міг слухати цього розпачливого благання. Він вихопив ножа — про всяк випадок — і рушив на голос. Та не пройшовши і двадцяти ступнів, наразився на якусь штуковину, що витикалася з гущавини тремтливого дерикуща.

— О-о-ой! — зойкнув голос.

Живчик обернувся. Те, об що він перечепився, виявилося парою ніг. Власник ніг сів і сердито позирнув на Живчика.

— Незграба! — крикнув він.

— Вибач, я… — почав був Живчик.

— І не витріщайся на мене, — перебив він Живчика. — Це нечемно!

— Я перепрошую... — знову озвався Живчик. То була правда — він таки на нього витріщився. Місячне сяйво, ллючись крізь крони дерев, падало на незнайомця, і хлопця вразили його багрове обличчя, темно-червона кучма, зібрана в пучечки і схожа на язики полум’я, намиста зі звіриних зубів.

— Ти живолуп, еге ж? — запитав Живчик.

Через такі відмітні риси, які навівали думку про пролиту кров, і подоба живолупів, і сама їхня назва наганяли жах. Подейкували, що кров, яку вони проливали віками, всоталася в їхні пори і сягнула чуба. Та хоча білування тілдерів, на яких полювали живолупи, та волорогів, яких вони вирощували, і справді було їхнє ремесло, у лісі живолупів знали як миролюбний народ.

Хоч би що там було, Живчик не міг приховати своєї відрази. Якщо не брати до уваги випадкових зайд, що траплялись у Темнолісі, живолупи були найближчі сусіди лісових тролів. Вони й торгували між собою — міняли різьблене дерев’яне збіжжя і плетені вироби на м’ясо та шкіру. І все ж це не заважало тролям, як і решті мешканців Темнолісу, зневажливо ставитися до живолупів. Вони були, як висловилася Спелда, накипом на дні казана. Ніхто не хотів мати справу з народом, у якого не те що руки — усе тіло криваве.

— Ну? — сказав Живчик. — То ти живолуп?

— А хоч би й так, то що? — відповів задерикувато хлопчисько.

— Нічого. Я… — Заблукавши в лісі, не надто гребуватимеш співрозмовниками. — Мене звати Живчик, — назвався він.

Незнайомець легенько торкнувся чола рукою і кивнув.

— А мене звати Хрящ, — сказав він. — Будь ласка, донеси мене до мого селища. Я не можу йти. Ось, поглянь, — і він показав на свою праву ногу.

Живчик побачив на п’яті шість чи сім темних фіолетових цяток. Уся нога вже розпухла і була вдвічі товщою від здорової. Пухлина розповзалася далі по нозі просто у Живчика на очах.

— Що з нею таке? — поцікавився він.

— Це… це…

Живчик зрозумів, що хлопець дивиться на щось у нього за спиною. Він почув якесь сичання і обернувся й собі. Перед ним, над самісінькою землею, зависло найбридкіше створіння з усіх, яких йому будь-коли випадало бачити.

Потвора була довга, гудзувата, зі світною брудно-зеленою шкірою, яка мокро вилискувала в молочному місячному сяйві. Поздовж її тіло було обсіяне гудзуватими жовтими плямами, які сльозили чимось прозорим. Звиваючись і вигинаючись, чудовисько не зводило із Живчика своїх величезних холодних очей.

— Що це? — прошепотів він до Хряща.

— Летючий хробак, — відказав живолуп. — Роби що хочеш, тільки не дай йому тебе спіймати.

— Хай тільки спробує! — хоробро промовив Живчик і сягнув по ножа. Ножа не було.

— Мій ніж! — закричав він. — Мій іменний ніж. Я… — і тут Живчик згадав. Він саме тримав його в руці, коли спіткнувся об Хрящеві ноги. Ніж мав бути десь на землі.