Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

— Неправда! — заволав Живчик.

Невиразною розпливчастою плямою, достоту наче хтось розмазав фарбу, промайнула скеля. Оці всі муки. Численні випробування та знегоди. Оцей весь час він думав, що покіль живе, не дійде до краю Темнолісу. Знайти свого давно втраченого батька тільки на те, щоб знову втратити його, а потім, і це найгірше, дізнатися, що ця вся подорож — тільки частина жорстокої заплутаної гри, яку вів проти нього зрадливий темнолесник. Це несправедливо, страшенно несправедливо.

На очі Живчикові навернулися сльози.

— Я не ніщо. Не ніщо! — закричав він.

Живчик падав усе нижче й нижче, туди, де клубочився туман. Невже йому доведеться падати так довіку? Живчик щосили замружив очі.

— Ти брехун! — загорлав Живчик, скидаючи очима вгору, до краю крутого урвища.

— Брехун, брехун…ун, — відбилися від скелі його слова.

Так, думав Живчик, темнолесник виявився брехуном. Він усе йому вибрехав. Геть усе!

— Я — щось! — загорлав у порожнечу Живчик. — Я хтось. Я Живчик, який збочив зі стежки і помандрував за Темноліс. Я — це я — я-я-я!

Живчик знову розплющив очі. Щось змінилося. Він уже не падав, він летів високо над Світокраєм, то зникаючи у хмарах, то виринаючи з них.

— Я вже мертвий? — поцікавився він уголос.

— Не мертвий, — відповів знайомий голос. — Таких мертвих ще треба пошукати! Тобі ще знаєш скільки належить пройти?

— Помагай-біда! — зрадів Живчик.

Кігті помагай-біди цупко тримали Живчика за плечі, а його широкі крила ритмічно розтинали розріджене холодне повітря.

— Ти був свідком моєї появи на світ, і тепер я завжди мушу наглядати за тобою, — провадив він. — Зараз тобі справді була потрібна моя допомога, і ось я тут.

— А куди ми летимо? — запитав Живчик, якому видно було тільки безкрає небо.

— Не «ми», Живчику, — відповів помагай-біда. — А ти. Твоя доля криється за Темнолісом.

Із цими словами птах розціпив свої лапи, і Живчик знову загув униз. Нижче, нижче, нижче і……

Гуп!

Усе навколо почорніло.

Живчик опинився у довгому чорному проході. Ось він ускочив через двері до чорної кімнати. У куті кімнати стояла шафа. Живчик відчинив дверцята і пірнув у ще чорнішу темряву. Хлопець напевно знав, що конче має щось знайти. Усередині шафи на гаку висів плащ. Живчик намацав у ньому кишеню — і запався у ще непрогляднішу темряву. Хоча він і не знав, чого шукає, його там не було, зате на споді кишені він намацав гаманця. Живчик розщібнув його — і поринув у ще чорнішу темряву.

Усередині гаманця лежала якась шматина. На дотик вона видалася знайомою. Він відчув пучками пожовані і посплутувані торочки. То був його шарф, його хустина. Хлопець узяв його, підніс до обличчя, і… з мороку матерії на нього глянуло обличчя. І не чиєсь, а його власне. Воно всміхнулося. Живчик усміхнувся на відповідь.

— Я, — прошепотів він.

— З тобою все гаразд? — запитало обличчя. Живчик ствердно кивнув головою.

— З тобою все гаразд? — запитало обличчя вдруге.

— Так, — відповів Живчик.

Потім запитання прозвучало утретє, і Живчик зрозумів, що голос озивався не з шарфа, а з якогось іншого місця. Звідкись іззовні. Його повіки затремтіли, розплющились. Перед ним манячила величезна фізіономія, зарощена рудими космами. Вигляд у неї був стурбований.

— Тем! — вигукнув Живчик. — Тем Човновод.

— Власною персоною, — притакнув повітряний пірат. — А тепер, коли твоя ласка, скажи мені — з тобою все гаразд?

— Так. Гадаю, так, — відповів Живчик. Він спробував звестися на ліктях. — Принаймні все ціле.

— Як він там? — гукнув Дозорець.

— Живий-здоровий! — крикнув у відповідь Тем.

Живчик лежав на м’якій парусині, покладеній на палубі. Він підвівся і роззирнувся довкола. За винятком Камінного Штурмана, усі скупчились на палубі: Дозорець, Стоуп Рипуча Щелепа, Сліво Спліт, Камбаломорд (прикутий до щогли), Вевека і — найближче до хлопця — капітан Квінтиніус Вергінікс, Захмарний Вовк, Живчиків батько.

Захмарний Вовк нахилився і торкнувся Живчикового шарфа. Хлопець стенувся.

— Спокійно, — мовив капітан тихим голосом. — Ніхто не завдасть тобі ніякого лиха, хлопче. Здається, нам таки не спекатись твоєї присутності.