Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

— Ходіть-но до мене, — лагідно попросив він. — Ви ж покликали мене — і ось я тут. Ступіть останній крок, чого ж ви? — і він простяг хлопцеві свою руку. — Тепер ви заодно зі мною.

Живчик поглянув скоса назад, не в змозі відірвати очей від жахливого чудовиська. Пара закручених рогів закінчувалася гостряками. Темнолесникові плечі огортав покритий слизом сірий плащ, спадаючи у нескінченну порожнечу.

— Один маленький крок, — улесливо сказав він, киваючи Живчикові пальцем. — Дайте мені свою руку. — Живчик позизував на кощаві пазуристі пальці. — Тільки й усього, паничу Живчику, ви це зробите — і ми разом, — не вгавав медовий голос, а жовті зіниці потвори поширшали. — Бо ви особливий.

— Особливий, — прошепотів Живчик.

— Особливий, — повторив темнолесник. — Я знав це з тої миті, як уперше почув ваш поклик. Вас тоді палило якесь нестримне бажання, у вас вирувала порожнеча, і ви прагнули її чимось заповнити. А я можу вам допомогти. Я можу стати вашим напутником. Чи не цього ви хочете, га, паничу Живчику? Адже ви прагнете знань. Ви хочете осягнути світ. Ось чому ви збочили зі стежки.

— Так, — озвався, мов крізь сон, Живчик. — Ось чому я зійшов зі стежки.

— Темноліс не для вас, — провадив темнолесник ласкавим переконливим тоном. — Хіба це ваша доля — горнутися до інших зі страху, ховатися по кутках, боятися всього на світі, коли ти поза домом?

Ви — такі, як я! Ви — шукач пригод, мандрівник, дослідник. Підслухувач! — його голос став тихим, довірливим. — Ви теж могли би стати темнолесником, паничу Живчику. Я можу стати вашим навчителем. Дайте мені руку, і тоді ви побачите.

Живчик ступив крок уперед. Аж тут шпигнуло у викрученій нозі. Темнолесник, і досі завислий у повітрі над порожнечею, затремтів. Обличчя чудовиська скривилося від болю. У кутиках жовтих очей виступили сльози.

— Подумайте, яке у вас було життя! Весь час бути насторожі. Вічно боятися небезпек. Усякчас труситися від страху. Але, паничу Живчику, можна ж і помінятися ролями. Досить подати мені свою руку.

Живчик зніяковіло переступав з ноги на ногу. Почувся гуркіт і звук падіння, начебто від скелі відірвалася брила і загула у прірву.

— А я теж виглядатиму, як ти?

Темнолесник закинув голову назад і зайшовся лиховісним сміхом.

— Чи ж ви вже забули, юний марнославцю? — сказав він. — Ви зможете виглядати, як вам заманеться. Могутнім войовником, вродливим принцом… Як тільки забажаєте. Уявіть собі, паничу Живчику, — розпинався перед хлопцем темнолесник. — Ви зможете бути гобліном або печерником, — і поки він це говорив, перед Живчиковими очима зайшла ціла низка змін — обличчя, знайомі йому аж надто добре, замиготіли, як у калейдоскопі.

Промайнув і той гоблін, що показав йому вихід із колонії,

і плескатоголовий, що допоміг хлопцеві вибратися з болота,

і печерник, що спинив Маг і показав йому шлях до повітряних шахт.

— А як вам отаке? — промуркотів темнолесник. І перед Живчиком зринуло червонолице створіння з розчухраним чубом. — Чи я не чув ваших думок про те, як гарно було б лишитися жити з живолупами? — підлещувався він.

— Чи, може, ви воліли б стати блукай-бурмилом? — запитав він, знову змінюючи свій лик. — Великий, могутній — хто захоче з ним зачіпатися? — темнолесник огидно захихотів. — Ну, крім чав-чавів хіба що.

Живчик здригнувся. Оця летюча істота знала геть усе. Геть чисто все.

— Знайшов! — закричав темнолесник, перетворюючись на приземкувате буре створіння із зав’язаним у вузлики волоссям та м’ясистим носом.

— Лісовий троль. Ви могли б вернутися додому. Могли б знайти місце серед них. Хіба не цього вам хотілося весь час?