Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

Живчик несамохіть кивнув головою.

— Ви можете стати ким завгодно, паничу Живчику, — провадив темнолесник, набуваючи свого початкового вигляду. — Ким захочете. Ви зможете побувати скрізь, де захочете, робити все, що вам забагнеться. Лишень візьміть мене за руку — і це все стане вашим.

Живчик ковтнув клубок у горлі. Його серце, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Якщо темнолесник каже правду, він більше не почуватиметься зайвим.

— Подумайте, що ви зможете тоді побачити, — улесливо муркотів темнолесник. — Подумайте, в яких місцях зможете побувати, змінюючи свою подобу, з’являючись таким, як інші хотітимуть вас бачити; ніколи нічого не боючись, підслуховуючи по кутках, ви будете завжди на крок попереду. Подумайте, якою силою ви володітимете!

Живчик не зводив очей із простягнутої руки. Він стояв уже на самому краєчку виступу. Поволеньки, тручись об шорстке хутро волорогової накидки, його рука потяглася вперед.

— Ну ж бо! — підбадьорював хлопця темнолесник, голос його став медовим. — Ступіть крок. Випростайте свою руку, торкніться мене. Ви ж бо знаєте, що хочете цього.

Проте Живчик не поспішав. Неправда, що всі його пригоди в Темнолісі були тільки прикрі. Наприклад, блукай-бурмило порятував йому життя. Те саме можна сказати і про живолупів. Урешті-решт, хто, як не вони, подарували йому одежину, яка стала кривавникові поперек горлянки, яка і зараз їжачилась на ньому? Він подумав про своє селище та Спелду, свою дорогеньку матусю, яка все життя любила його як рідного. У його очах заблищали сльози.

Ні, якщо він пристане на спокусливу темнолесникову пропозицію, все одно йому по-справжньому до них не повернутися. Байдуже, на кого я буду схожий, думав Живчик. А ким він тим часом стане? Тим, кого всі лісові тролі бояться найбільше. Темнолесником. Ні! На це погоджуватись не можна. Тоді йому вже запевне ніколи у світі не повернутися. Ніколи. Він стане самітником, відлюдьком, одиноким як палець.

— Саме страх не дає нам жити так, як хочеться нам самим, — вирік темнолесник, прочитавши його думки. — Ходіть зі мною, і більше ніколи нічого не боятиметесь. Візьміть мою руку, і ви це зрозумієте. Довіртесь мені, паничу Живчику.

Хлопець вагався. Чи це й справді той самий жахливий монстр, якого панічно боялися всі лісові мешканці?

— Невже я вас так розчарував? — тихо запитав темнолесник. Живчик у задумі похитав головою.

— До того ж, — додало чудовисько, немовби спохопившись, — мені здавалося, ніби вам і справді кортіло побачити те, що криється за Темнолісом.

За Темнолісом! Ці слова задзвеніли у Живчика в голові. За Темнолісом! Живчик простяг руку. Підняв ногу над краєм.

Темнолесник зайшовся нелюдським сміхом і схопив Живчика за зап’ясток, його пазурі глибоко вп’ялися у тіло.

— Вони всі пристають на це, — тріумфально загорлав темнолесник. — Оті всі нещасні гобліни і тролі, оті всі приблуди і заброди. Усім їм видається, ніби вони якісь особливі. Усі вони слухають мене. Усі йдуть на мій голос… Просто страх як зворушливо!

— Але ж ти сказав, я не такий, як усі, — заволав Живчик, теліпаючись на кістлявій темнолесниковій руці над розверстою під ним безоднею.

— Та невже? — узяв його на кпини темнолесник. — Дурнику-недомірку! Ти й справді увірував, що коли-небудь станеш, як я? Та ти — таке саме нице створіння, як і решта, паничу Живчику, — зневажливо скривив він губи. — Ти — ніщо. Ні-що! — заверещав він. — Ти мене чуєш?

— Тоді пощо ти це робиш? — зойкнув у розпачі Живчик. — Пощо?

— Бо я темнолесник, — ревнула тварюка і лиховісно розреготалась. — Я брехун, шахрай, облесник і дурисвіт. Усі мої гарні слова і фантастичні обіцянки дірки від бублика не варті. Я чигаю на всіх тих, хто збочує з дороги. Я заманюю їх до Світокраю. І скараскуюся їх!

Темнолесникова лапа розціпилася. Живчик закричав із жаху. Він падав. Він летів усе нижче й нижче попід кручею Світокраю, у бездонні глибини мороку, розверстого під ним.

Живчик летів у порожнечі, в голові безупинно гуло.

Рвачкий вітер роздимав одяг і забивав подих. Він кружляв у повітрі. А в голові все гули жорстокі темнолесникові слова: «Ти — ніщо. Ніщо!»