Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

— Отак воно краще, — гримнула мамуся. — Як ти збираєшся його називати? — запитала вона.

Маг знизала плечима і повернулася до своєї нової живої іграшки.

— Чи маєш ти ім’я? — поцікавилась вона.

— Живчик, — машинально відповів хлопець і відразу ж прикусив язика.

— Що це? — прогарчала мамуся. — То було слово? — вона турнула Живчика у груди. — Кінець кінцем, говориш ти чи ні?

— Жив-жив-жив-жив, — розпачливо зажебонів Живчик, з усієї сили намагаючись показати, що це просто якесь цвірінькання. — Жив-жив-жив!

Маг поклала руку хлопцеві на плече і всміхнулась матері.

— Мабуть, я називатиму його Живчиком.

Мамуся поглянула на Живчика примруженими очима.

— Одне тільки слово, — пробурчала вона сердито, — і я відірву тобі голову.

— Живчик буде розумничком, — запевнила її Маг. — Ходімо, хлопче, — гукнула вона його. — Будемо гратися.

Мамуся, узявши руки в боки, стояла і дивилась, як Маг волочить Живчика геть. Голова у хлопця була похнюплена.

— Я очей з нього не зводитиму, — долинули до нього її слова. — Ось побачиш.

Вони пішли тунелем далі, і погрози, що їх не шкодувала мамуся, поступово стихли. Сходами, положистими спусками, довгими вузькими коридорами, які також збігали вниз, вони спускалися все нижче й нижче, дедалі глибше занурюючись під землю. Живчик стривожено подумав про те, яка сила-силенна землі та каменю громадиться над ними. Що спинило б її, якби склепіння раптом обвалилося? Що перешкодило б цьому підземеллю проковтнути хлопця?

Аж ось гнітючий перехід скінчився. Живчик оглянувся, весь тремтячи від хвилювання. Вони стояли у величезній підземній яскині. Маг відпустила його чуприну.

— Живчику, тобі сподобається тут у нас — у мегер-печерниць, — озвалася вона. — У нас тут ніколи не буває ані спеки, ані холоду. І немає ні дощів, ні снігу, ні вітру. Тут не ростуть хижі рослини і не водяться дикі звірі.

Живчикові пальці ніби самі собою торкнулися зуба, що висів на шиї, і по його щоці скотилася сльоза.

Ані хижих рослин, ані диких звірів, подумав він. Але ж і неба з місяцем теж немає. Дівчинка нецеремонно штурхонула його у спину, і Живчик пішов далі. Так, і волі теж.

Як і тунелі, яскиню осявало бліде світло. Під хлопцевими ногами слалася земля, втоптана ногами багатьох поколінь печерниць. Угорі, високо над головою, тьмяніла печерна стеля. Від стелі до підлоги, наче величезні ґудзуваті колони, тяглося довге, грубе, покручене коріння.

Ніби віддзеркалення самого Темнолісу, подумалося Живчикові. Зимового Темного лісу, коли дерева безлисті, голі.

Осяяне печерним світлом, коріння було довге, покручене і... Живчик не повірив своїм очам. Так, він помилився. Світло не падало на коріння, ні — воно променіло з нього.

— Живчику! — люто гримнула Маг, коли той підбіг роздивитися ближче.

Коріння було біле, жовте та грибово-брунатне, щонайменше половина отих довгих товстих линв світилася м’яким сяйвом, і те сяйво пульсувало. Живчик поклав долоню на одну з линв. Вона була тепла і ледь чутно дрижала.

— Живчи-и-ку! — заверещала Маг. — До ноги!

Живчик зиркнув на дівчину. Маг свердлила хлопця лиховісним поглядом. Покора та німота, згадав він. Понуро підійшовши ближче, Живчик став обіч неї.

Маг поплескала його по голові.

— Що, коріннячко зацікавило? — спитала вона. — Воно дає нам усе, чого ми потребуємо.

Живчик кивнув, але промовчав.

— Ну, звісно, світло, — сказала Маг, показуючи на світне коріння. — І їжу, — вона відломила два наросні з якогось волокнистого кореня. Один запхала собі до рота. Другий тицьнула Живчикові, але той дивився на цей корінь без особливого захвату.

— Їж! — наказала Маг. — Кому я кажу!

А що Живчик і далі відмагався, не хотів брати в рота не знати що, то вона солодко додала:

— Скажу мамусі.

Наростень був хрумкий та соковитий. Смаком він нагадував смажені горіхи.

— Ум-м-м, — пробурмотів Живчик і промовисто облизнувся. Маг усміхнулась і продовжила розповідь.

— Оці штуки ми сушимо і мелемо на борошно, — пояснювала вона. — А оце подрібнюємо і переробляємо на папір. Оце добре горить. А це… — почала вона, зупинившись біля бульбастого кореня, кольором схожого на м’ясо. — Дивно, — сказала вона, насупившись. — Я й не знала, що воно може рости в лісі, — повернувшись до Живчика, вона зміряла його поглядом з голови до п’ят. — Живчику, — мовила вона суворо. — Ніколи, чуєш, ніколи не їж цих бульб.