Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

— …не можуть бути мегерами, — вона знову змовкла. Потім, зібравши частину волосся в невеличкий жмуток, розділила його на три тоненькі пасемця і почала заплітати в косицю. — Мумсі каже, така сила отого кореня. Матінки Дуба-кривавника, або скорочено — Кривавниці, — додала вона побожно.

Живчик здригнувся на саму згадку про кровожерне хиже дерево, яке ще не так давно мало не вкоротило йому віку. І вдячно провів рукою по хутру накидки.

— Це той рожевуватий корінь, який ми бачили дорогою сюди, — вела вона далі, заколюючи намистинами готову косицю. — Пам’ятаєш? Той корінь, про який я тебе попереджувала, щоб ти ніколи його не їв. Він отруйний для чоловіків, розумієш? Смертельно небезпечний, — ледь чутно прошепотіла вона. — Але не для нас, жінок, — додала Маг.

Вона заходилася коло другого жмутка, і Живчик почув, як вона реготнула.

— Саме сила кореня і робить мамусю та решту всіх такими великими і дужими. «Поки є Кривавниця на світі, поти всі мегери будуть ситі». Це така приказка.

Живчик здригнувся. «Поки є Кривавниця на світі…» Щойно Маг сказала те, що він і так відчував нутром. Маг не переставала заплітати і заколювати його волосся, і в животі хлопцеві крутило та млоїло.

— О Живчику, тепер ти починаєш виглядати ловкеньким, — сказала Маг. Живчик скривився. — Звичайно, — провадила вона в задумі, — чоловіки печерники не в захваті від того, що все саме так. Жахливі, кістляві, боягузливі, худющі, пронозливі — ось які ці створіння, — сказала вона, гидливо морщачи носа, і зітхнула. — Та зрештою, і таке добро для чогось та придасться. Кінець кінцем, мусить же хтось куховарити, клопотатися прибиранням!

«Дякувати Небу, — подумав Живчик, — що я тільки жива іграшка».

— Якось вони спробували учинити бунт, — провадила Маг, — Давно, коли мене ще й на світі не було. Здається, вони зібралися всі гуртом і намагалися запалити Матір Кривавницю. Мегер це страшенно розлютило. Вони віддухопелили печерників, геть ізсинили, авжеж. Відтоді палії вже сидять і не рипаються! — закінчила вона і неприємно засміялася. — Купка мерзенних покидьків!

Живчик відчув, як вона нанизала йому на косицю ще три намистини.

— Хоч би що там було, — заговорила Маг тихіше, — а сьогодні головне коріння добре охороняється. — провадила вона вже майже безгучно.

— Готово! — оголосила дівчинка. — Ану лиш повернися, хай я на тебе гляну.

Живчик обернувся.

— Розкіш! — мовила Маг. — Ну що ж, любесенький Живчику. Тепер саме час подумати про сніданок.

Час у підземеллі спливав так, як йому й належало спливати, хоч у вічно незмінних печерах мегер і важко було сказати, скільки його минуло. Маг вже не вперше обтинала йому нігті на руках і ногах. А останнього разу, заходившись коло його чуприни, вона без упину торохтіла про те, яка довга вона виросла.

Живчик не міг поскаржитись на брак уваги і ласки з боку Маг та решти печерниць, і його життя з ними було досить стерпне. А все ж підземне існування гнітило його. Хлопець нудьгував за свіжим повітрям та кусючим вітром. Йому бракувало світанків та вечірніх заграв. Він нудьгував за пахощами дощу, пташиним щебетом і синім небом. Але найбільше тужив за блукай-бурмилом.

Та дивна річ: життя під землею — коли Темноліс з усіма його жахіттями та несподіванками залишався далеко вгорі — дало Живчикові чимало часу на роздуми. Живучи з блукай-бурмилом, він узагалі не відчував потреби думати. Тоді все його життя зводилося до пошуків їжі та вибору місця під нічліг. Тут же, коли не треба було турбуватися ні про те, ні про друге, Живчикові тільки й лишалося, що думати.

Коли він ще тільки оселився в підземеллі, Маг майже ніколи не полишала його без нагляду. Та з часом відчуття новизни, що його попервах будила нова жива іграшка, притлумилося. І коли Маг відлучалася кудись сама, без Живчика, вона просто одягала на нього нашийника і припинала хлопця до свого ліжка.

Живчиків повідець був досить довгий, аби хлопець міг вільно пересуватися по всій капсулі й навіть спускатися до половини сходів, що виходили назовні. Та щоразу, коли припона натягувалася і нашийник упинався йому в шию, хлопець похоплювався, що він тут просто в’язень, і серце його поривалося назад, у Темноліс, простягнений високо над ним.

Може, кінець кінцем він і знайшов би звідси вихід і повернувся додому, до своєї сім’ї. Спелда нетямилася б від щастя, що її син повернувся з Темнолісу. Може, навіть і Тунтум осміхнувся б, ляснув хлопця по спині й запропонував іти з ним валити дерева. Усе б могло бути інакше. Досить було б постаратися, і він уподібнився б до решти всіх, думав би так само, як думають лісові тролі, й ніколи, ніколи не збочував зі стежок.