Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

— Ве-е-е-е! — хрипко заревів ведмідь.

Живчик намертво вчепився в його шерсть, а блукай-бурмило повернувся, віддер чав-чава і відкинув геть. Люте звіря, приземлившись, відкотилося назад, але натомість з’явилося четверо інших.

— Чави їх! Дави їх! — несамовито горлав Живчик.

Та то була марна справа. Хоч би скільки чав-чавів жбурляв у повітря блукай-бурмило, завжди знаходився десяток-другий цих тварюк, які заступали їх. Вони чіплялися до ніг, до лап, повзли по спині на блукай-бурмилову шию і далі до Живчика!

— Допоможіть! — заволав хлопець.

Блукай-бурмило різко випростався і сперся на високе дерево.

Живчик відчув, як величезні лапи обхопили його за стан, віддерли від плечей і посадовили на гілку дерева чимдалі від кровожерних чав-чавів.

— Лізь і ти, — сказав Живчик, але, зазирнувши в сумні блукай-бурмилові очі, зрозумів: цього не буде.

— Жи-ве-чик, — сказав він. — Др-у-уе-зз.

Чав-чави знову і знову впиналися у блукай-бурмилові ноги, аж поки з гортанним стогоном величезний звір звалився додолу. Злобні тварюки умить обсіли його тіло.

Очі Живчикові наповнилися слізьми. Він одвернувся, не в змозі дивитись на це видовище. Затулив долонями вуха, але й таким робом не зміг приглушити крики блукай-бурмила, який борюкався унизу з чав-чавами.

А потім над Темнолісом запала тиша. Живчик знав: то був кінець.

— О блукай-бурмиле, — ридав він. — Чому? Чому? Чому?

Він хотів сплигнути вниз, вихопити з піхов ножа і вирізати чав-чавів до ноги. Хлопець палав бажанням помститися за смерть друга. Та він добре розумів, що не зможе нічого вдіяти.

Утерши сльози, Живчик поглянув униз. Чав-чави уже вшилися. А від блукай-бурмила не лишилось і сліду — ані кісточки, ані зуба чи пазура, ані навіть жмутка порослої мохом шерсті. Здалеку долинуло голосіння ще одного бурмила-самітника. Час від часу крізь дерева долинав його несамовитий гук.

Живчик міцно стиснув у долоні блукай-бурмилів зуб, почеплений у нього на шиї. Шморгнув носом.

— Він тобі уже не відповість, — задихаючись від сліз, прошепотів він. — Ніколи.

Живчик удивлявся в сутінкові тіні під собою. Чав-чави німували. Вони діяли у цілковитій тиші, впродовж усієї розправи ніхто з них і не писнув. Тільки й чути було, як вони хрустять кістками і сьорбають кров. Відтак трикляті звірята спокійно, завершивши свій бенкет, безшелесно звіялися.

Принаймні Живчик сподівався, що вони звіялися. Він знову шморгнув носом і втер його рукавом. Хлопець не мав права на помилку.

Небо над головою із брунатного стало чорне. Зійшов місяць — низький, яскравий. Тишу ночі вже порушило перше шамотіння нічної звірини, і поки Живчик сидів на дереві, вдивляючись у темряву, не сміючи поворухнутись, нічний шум наростав. Хтось кричав і завивав, хтось шарудів і попискував — невидимий, проте чутний. У темряві можна бачити й вухами.

Під звішеними ногами Живчика парувала земля. Від Грунту здіймалися тоненькі цівочки туману, оповиваючи дерева. Здавалося, Темноліс закипав — загрозою, злом.

— Я залишуся тут, — прошепотів Живчик сам до себе й підтяг ноги. — До ранку.

Розставивши для рівноваги руки, Живчик пройшов по гілці до стовбура. Добувшись його, подерся вгору. Він ліз і ліз, шукаючи такого сплету гілок, що витримав би його вагу і став зручним прихистком на довгу ніч, що вже насувалася.

Коли листя навколо Живчика погустішало, очі хлопцеві засвербіли й засльозились. Він зірвав листок і уважно його розглянув. Листок був кутастий і ледь світився туркусовим сяйвом.

— О любий мій блукай-бурмиле! — зітхнув хлопець. — І чому з усіх дерев, де можна було мене посадити, ти вибрав саме сон-дерево?

Лізти вище не було сенсу. Усі знали, яке ламке верховіття у сон-дерева. До того ж на висоті проймав холод. Від кусючого вітру незахищені хлопцеві руки та ноги вкривалися сиротами. Живчик перебрався на протилежний бік стовбура і почав задки злазити з дерева.