Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

Живчик серйозно кивнув головою. Ця ягода теж була отруйна.

— Неїстівна, — додав він.

— Ве, — сказав блукай-бурмило, підводячись із землі. — Ве-ве-ве, — голосно загарчав він, відтак стрибнув — раз, другий. Розтоптуючи, вгнічуючи в землю цю гидку ягоду, він порозвертав навсібіч дернину, і з-під хмари пилу визирнула земля. Обличчя Живчикові залили сльози сміху.

— Все буде гаразд, — озвався він, — обіцяю.

Блукай-бурмило підійшов до хлопця і ласкаво скуйовдив йому чуба.

— В… в… Дрз… ве. Дрз, — гарчав він.

— Ну, добре, добре, — посміхнувся Живчик. — Друзі. — Він знову показав на себе. — Живчик, — промовив хлопець. — Повтори. Живчик.

— Жи-в-в-ве-чик, — протяг ведмідь і засяяв від гордощів. — Жи-ве-чик! Жи-ве-чик! Жи-ве-чик! — повторював він знову і знову, потім нагнувся, вхопив хлопця своїми лаписьками і посадив собі на коркоші. Отак разом вони і ввійшли у присмерковий ліс.

Збігло небагато часу, а Живчик уже міг дати собі раду з їжею. Він не був такий вправний, як блукай-бурмило з величезними пазурами та чуйним носом, зате все хапав на льоту, і по малій годині Темноліс уже був для нього не таким страшним місцем. Одначе все одно приємно було темної, глупої ночі відчувати біля себе спокійний подих блукай-бурмила, чути його хропіння, під яке так скоро засиналося.

Думками Живчик дедалі рідше вертався до сім’ї лісових тролів. Не те щоб він забув про них — просто не було великої потреби взагалі про щось думати… їда, сон, знову їда.

Хоча від часу до часу траплялося й так, що Живчик струшував із себе дрімоту безтурботного існування в Темнолісі: раз — коли далеко в небі побачив повітряний корабель і кілька разів — коли у плямистих вітах сон-дерева йому ввижався помагай-біда.

Але життя не стояло на місці. Вони їли, спали і голосили на місяць. А потім трапилося лихо.

Був прохолодний осінній вечір, і Живчик уже не знати вкотре заліз на плечі блукай-бурмилу. Вони шукали підходящого місця під нічліг, коли краєчком ока Живчик помітив якийсь оранжевий спалах. Він озирнувся. Трохи позаду маячіла якась пухнаста істота, схожа на клубок оранжевого пуху.

За якийсь час Живчик озирнувся вдруге. Тепер за ними котилися четверо оранжевих клубків, вистрибуючи, наче телята у стаді волорогів.

— Гей, друже, — гукнув він.

— Ве? — озвався блукай-бурмило.

— Подивись-но за спину, — сказав Живчик, штурхаючи блукай-бурмила у плече і показуючи назад.

Обидва озирнулись. Тепер слідом за ними вистрибувало вже з десяток отих кумедних звірючок. Побачивши їх, блукай-бурмило закрутив вухами, і з його горлянки вихопилося тихе, але пронизливе вищання.

— Що це? — спитав Живчик і захихотів. — Ти ж не хочеш сказати, що злякався їх!

Блукай-бурмило тільки дедалі голосніше вищав і тремтів від краєчків вух до кінчиків пазурів. Живчикові тільки й залишалося, що міцніше вчепитися за бурмилову шерсть.

— Чав-чав! — зойкнув блукай-бурмило.

На очах у Живчика число оранжевих клубочків подвоїлося, потім почетверилося. Вони гасали туди-сюди в сутінковому сяйві, однак не наближалися ні на крок. Блукай-бурмило стривожився не на жарт. Він перебирав лапами і без упину скиглив. Аж ось він не витримав.

— Ве-ве! — заревів блукай-бурмило.

Живчик іще міцніше вчепився в його довгу шерсть, і блукай-бурмило щодуху помчав уперед. Він летів крізь ліс наосліп. Гиць, гиць, гиць! Живчикові тільки й залишалося, що міцно триматися за шерсть. Він озирнувся. Тепер уже не було жодних сумнівів у тому, що оранжеві пухнасті клубочки гналися за ними.

Серце гупало Живчикові у грудях. Поодинці істоти виглядали милими, та коли їх було багато, від них віяло чимось кумедно-лиховісним.

Блукай-бурмило біг швидше і швидше. Він валив дерева і топтав усе на своєму шляху. Щоразу Живчикові доводилося припадати до його гриви, аби не поранитись об гілля та кущі. Чав-чави мчали вистрибом тою стежкою, яку мимоволі торував їм величезний звір — і невдовзі ті з них, що стреміли попереду, вже починали наздоганяти втікачів.

Живчик стурбовано спустив очі долу. Троє чи п’ятеро клубочків цибали по землі, щоразу приземлюючись біля ніг блукай-бурмила. Раптом один із них наблизився впритул.

— Небо всемогутнє! — вигукнув Живчик, коли пухнастий м’ячик репнув навпіл, виставивши два ряди зубів, гострющих, наче зазубні на ведмежій пастці. Ще мить — і вони зімкнулися на блукай-бурмиловій лапі.