Ева-Марія Люнд - Викрадач ангелів

— Будуть тобі марципани, — пообіцяв хлопець, попрощався з ангелом і зачинив за собою двері.

Далі він біжка дістався на другий бік галереї — до сходового майданчика, звідки спускалися в церкву. Раптом він зупинився й прислухався. Старенький пастор уже виголосив недільну проповідь. Потім він поблагословив парафіян і, як тільки відправа закінчилася, заграв орган.

Загримів завершальний хорал і понад головами парафіян задзвеніло оксамитове Понтусове сопрано.

Фабіан круто розвернувся й помчав назад у дзвіницю. Таж годиться дзвонити й на закінчення служби! Він одчинив двері, й відразу ж почув поодинокі удари дзвонів середньої величини. Фелікс стояв посеред дзвіниці й побожно смикав за мотузку. Потім простягнув руку вбік і смикнув за найближчі мотузки. Дзвінкішого звуку годі було уявити. Фабіан кинувся до мотузки четвертого, і здоровенний, важенний церковний дзвін басом наліг на два інші. Таким чином вони сповістили про закінчення служби божої. Тоді Фабіан попустив мотузку басовитого дзвона, а Фелікс пильнував, щоб решта ще трохи покалатали. Насамкінець лишився тільки той, що мав найдзвінкіший звук. Фелікс озирнувся на Фабіана.

— Швидко зреагував, — похвалив він хлопця. — Ми мало не забулися. Але не переймайся цим, я і сам упорався б.

Фабіан присвиснув і подався до дверей.

— І не забудь про марципани! — суворо нагадав Фелікс, перш ніж хлопець зачинив за собою двері.

Коли Фабіан підійшов до сходового майданчика, то побачив своїх батьків, що підіймались на галерею. Хай тобі грець, що він їм скаже?

Таж насамперед йому треба було перешкодити зайти їм у дзвіницю!

Фабіан вирішив, що краще просто піти їм назустріч. Він став спускатися сходами, аби заступити батькам дорогу. Туманіючи головою, хлопець намагався придумати якесь переконливе пояснення на запитання, як йому пощастило самому впоратися зі дзвонами. Він ще нічого не придумав, як на півдорозі перед ним постали Франс і Віта. Батько здоровою рукою поплескав його по плечі:

— Дивовижно, синку! У мене просто немає слів! Так і мають звучати недільні дзвони! Але, Боже мій правий, як же ти з ними впорався? — Франс гучно засміявся.

Фабіан зашарівся і збентежено всміхнувся, але не здатен був видушити з себе бодай слово. Батьки не зводили з нього очей.

— Хто там тобі допомагав, Фабіане? — лагідно спитала мати.

Фабіан намацав пальцями перила й опустив погляд. Як же йому викрутитися? Він не міг зізнатися, що дзвонити йому допомагав ангел. Вони б сприйняли його за пустобреха та й усе, або взяли на глузи й розгнівалися. Фабіан не мав звички брехати батькам, у кожнім разі брехав не більше, ніж інші хлопці. Просто батьки завжди допоминалися розумного пояснення, а зараз пояснити щось було абсолютно неможливо. Ну аж ніяк неможливо — ані пояснити, ані замовчати Фелікса. Фабіан у відчаї зиркнув у сходову вікнину, що була зовсім поруч. Раптом мимо нього пролетів чималий лелека — під самісіньким його носом. Хлопець дуже виразно побачив, як той йому підморгнув, а тоді залопотів крилами й заходився описувати кола навкруг вежі.

— Я стрів незнайомця, який виглядав після бурі лелек, — зірвалося йому з язика. — Він допоміг мені підняти важкі двері. А потім допоміг дзвонити в дзвони. І тоді я не став будити Птахоспіва.

— Он як, — мовила мати. — Молодець. А який же він із себе?

— У нього рудий, як і в мене, чуб, — швиденько відповів Фабіан, оскільки подумав, що краще триматися якомога ближче до правди. — Вбраний у все біле. А ще він дуже сильний.

Поки що Фабіан не сказав жодного слова неправди. Про крила, які мав той незнайомець, він і не збирався розповідати. Те, що батьки сприйняли незнайомця за дорослого чоловіка — то їхня справа. Принаймні, Фабіан їм такого не казав.

— А як звати твого помічника? — спитав Франс.

Лишенько! Що ж тепер відповісти?

— Е… Гм… Пан Фікс! — затинаючись, відповів Фабіан, бо так розгубився, що нічого ліпшого йому не спало на думку.

— Я мушу подякувати йому за допомогу. І за прекрасне звучання! — схвильовано сказав Франс, готовий піднятися сходами нагору.

— Ні! — скрикнув Фабіан.

Батьки здивовано глянули на нього.

— Він… пішов. Десь подався. У нього якась домовленість.

Тьху. Зараз йому все-таки довелося збрехати.

— Пан Фікс? — Франс наморщив чоло. — Хіба в нашому місті є хтось із таким прізвищем?

— Та він… у когось гостює, — залепетав Фабіан. — Але я не пам’ятаю в кого.

— Згодом ми йому неодмінно подякуємо, — сказала Віта. — Про що ти задумався, Фабіане?