Ева-Марія Люнд - Викрадач ангелів

Крізь вікна, що дивилися на схід, пробивалося сонце, кидаючи в церкву проміння всіх барв веселки. Воно висвітлювало решту ангелів — тих, що висіли на стелі. Фабіан вважав їх найкращими. То були різьблені дерев’яні фігурки з листовим золотом на крилах і в блискучому вбранні. У кожнім разі колись те вбрання сяяло. Тепер завдяки яскравому сонячному промінню воно засяяло знов. Ангели, здавалося, шугали по всій церкві, двійко літало обабіч нефу, по двоє — ген удалині над кожною каплицею, а над розп’яттям, що містилося у вівтарі, стояв із оголеним мечем архангел Михаїл, на голові якого розвівалася грива мідно-червоного волосся. Він споглядав усю церкву і мав змогу бачити кожен її куток і закуток. Фабіан завжди побоювався того ангела. Аж тут йому спало на думку, що пліч-о-пліч із ним перебував живий-живісінький ангел. Якщо цей справжній, то й ті всі мають бути справжніми. І Фелікс, виходить, був не такий уже й страшний. Або…

Далеко знизу до них долинав голос пастора, який виголошував уранішню проповідь. Фелікс легким стрибком скочив на край балюстади. Він розправив крила й звільна ніби почав падати кудись уперед. Фабіан затамував дух і приклав до рота обидві долоні. Фелікс по-кажанячи звісив малі ноженята, хоча саме так у ангелів і заведено.

Озирнувшись на Фабіана, він зашепотів:

— Я тобі скажу, як побачу щось таке, чого не помічав раніше!

Фабіан неозброєним оком бачив, що ангелів погляд пронизував парафіян, як прожектор, і проникав у душу кожної людини. Може, він так дивився і на нього? Що побачив Фелікс у його душі?

Зненацька маленьку істотку пересмикнуло. Ангел за принципом годинникової стрілки крутнувся назад і буцнув Фабіана в груди так, що вони обидва відкотилися до задньої стіни. Потім ангел схопив Фабіана за руку, підвів його й потягнув за собою до балюстради. Крізь дірчасті візерунки на ній усе було видно як на долоні.

— Ондечки! — прохрипів він, тицяючи пальцем донизу. — Он ті двоє! Що то за типи праворуч від казальниці?

Фабіан глянув через край балюстради й побачив двох гарно вбраних чоловіків у сірих костюмах, що сиділи на першій лаві. Один із них був довготелесий і начебто нічим особливим не вирізнявся, а от другий був малий, жовтий, як віск — і гостроносий. Фабіан одразу ж його впізнав і злегка здригнувся.

— Жовтий, як віск, то новий секретар нашого бурґомістра, — сказав він ангелові. — А того другого я ніколи не бачив.

— Коли вони прибули до міста? — допитувався Фелікс.

— Не знаю, коли прибув другий, а секретар з’явився тут минулого тижня, — відповів Фабіан. — Нового нашого бурґомістра звати Кресп, раніше він був писарем. Утім, цікаво, де він?

Хлопець обвів поглядом церкву й ніде не побачив бурґомістра.

— Глянь на них, — зашепотів Фелікс. — Глянь, як вони поводяться!

Тепер і Фабіан усе помітив. Таж ті двоє чоловіків не сиділи собі тихенько й не слухали відправи, а весь час роздивлялися церкву — стіни, стелю і неф. Один із них щось старанно занотовував до блокнота, якого тулив до грудей. Потім він глянув угору й замотав сюди-туди ручкою, ніби щось підраховував. Чим же це вони так зацікавилися?

Роздратований Фелікс знов почухав між крилами.

— Цур тобі пек! — шпарко вигукнув він. — Щось тут не так. Щось я проґавив. Таке буває з тими, хто плететься за часом у хвості. Я змушений буду на трохи тут лишитися, щоб усе з’ясувати. Чи не знаєш ти якогось місця, де я міг би сховатися? Найкраще мені підходив би такий закуток, куди ніхто ніколи не заглядає. А тобі тим часом доведеться йти шукати мої стернові пера, і чим раніше, тим краще!

Фелікс замислився. Куди найкраще сховати ангела? На думку йому спало, що поки болить Франсова рука, безпечнішого місця за дзвіницю не знайти. Він махнув ангелові рукою і знов відчинив двері вежі. Перш ніж Фабіан промовив слово, Фелікс прошмигнув проз нього, прошелестівши білим пір’ям. На вежі він кинувся до вікнини й визирнув надвір.

— Чудовий вид на місто й церковний майдан, — сказав він. — А тепер іди шукати стернові пера. Пам’ятай: «Феліксе, гайда!». Одначе поки ти ще далеко не зайшов, то, може б, приніс мені кілька марципанів? Ми, ангели, не потребуємо їжі, але торік на Різдво мені вони смакували.

Фабіан здивовано витріщив на нього очі. Йому з пам’яти ще не стерся той неймовірний переполох, що зчинився у пекаря на Різдво, коли з пекарні безслідно зник цілий лоток різдвяних марципанів. То ось, виходить, хто цей халамидник! Сміх та й годі! Якби тільки пекар знав, що в його домі побував справжнісінький ангел!