Володимир Арєнєв - Місто Тисячі Дверей

— Так у мене є онук! — зрадів Бульчин Жуск. — Цікаво, який він? Утім, Король слово дотримає і з’явиться, якщо обіцяв; тоді й дізнаюсь. А тепер, друзі, чи не відсвяткувати нам оновлення міста?

І почалося свято, що тривало цілих два дні й дві ночі. Злітали в повітря феєрверки і бірюзові шашки, будинки і їхні мешканці, водили хороводи, і знову поширилися чутки, що хтось бачив вакуумних летяг.

Шкода, Фімка не зміг залишитися на святі до кінця. Він, звичайно, уже не так засмучувався через те, що не побачив Короля — просто Фімці теж потрібно було повертатися. Додому.

А то батьки вже, напевно, почали турбуватися.

— Привіт, — сказав тато. — Щось ти швидко. Фімка кашлянув і нічого не відповів. Подумав, що тато обмовився. Все-таки на вулиці стояла глибока ніч. Або це тато навпаки, натякає, що Фімка надто затримався. Іронізує.

— Я не навмисно, — зітхнув він. — Просто так вийшло, що...

— Знаю, — сказав тато. — Не переживай. Зрештою, все вийшло якнайкраще, чи не так?

— Ага.

— А Пензель?

— Ну, його залишили в пані Бенбоу. Звідти його навряд чи хтось ризикне поцупити. Та й усе одно, крім Короля, Пензель нікого не слухається.

— Взагалі-то, ще він слухається його сина. А як Сигізмунд?

— Сигізмунд виправляється. Він тепер хоче стати Садівником. Каже, професія гарна, та і лад у садку потрібен.

— От і добре.

— Слухай, тату... А правда, що...

Але Фімка так і не зміг згадати, про що хотів запитати. Очі його зліпалися, і він заснув.

А прокинувшись вранці, навіть не до кінця зрозумів, чи була ця розмова з татом насправді чи тільки наснилася йому.

— Тату, — обережно запитав він, — а що, ти справді Король?

— Аякже! Над усіма своїми картинами і мріями — Король. А наша мама — Королева. Добре, збирайся-но, тобі сьогодні їхати до табору, пам’ятаєш?

Коли вони всі втрьох їхали маршруткою до вокзалу, Фімці раптом здалося, що хтось ворушиться в кишені. Він засунув туди руку, але нічого, крім жетона на метро, не знайшов. Тільки раптом почув над самим вухом: «Ну, бувай, друже. Ми теж повертаємося до себе, але будемо навідуватися в Охи. Пам’ятаєш? За два місяці! До зустрічі!»

«Здалося, — подумав Фімка. — Напевно, здалося ».

І йому стало трішки сумно, як це буває завжди, коли закінчується щось дуже і дуже гарне. Але на Фімку чекали цілих два місяці моря і сонця, тож довго він не сумував, ні.

А потім, через два місяці, тато сказав...

За вікном, як і раніше, ллє і ллє осінній дощ. А малюнок з Дверима — ось він, переді мною, висить на стіні. Здається, йому там дуже сподобалося, він звик до цього місця за той час, поки я писав про нього казку. І він не хоче повертатися до шухляди.

Мабуть, доведеться там його і залишити. Тим більше, що я теж до нього звик. На перший погляд це найзвичайнісінький малюнок, я знаю, бо сам його намалював. І все-таки з кожним днем дедалі сильніше мені хочеться відкрити Двері. Мені здається, що крізь них вже долинають голоси, що у двірному отворі проступають обриси будинків і вулиць, а іноді, ночами, я чую далекі барабанні симфонії і бачу крилаті тіні в небі за Дверима.

І що з того, що кажуть, начебто ніхто і ніколи не здатен побачити вакуумних летяг?! Оце вже справжні казки, слово честі!

Київ, березень-серпень 2001 р.

Ну який же читач любить примітки, які нагадують про себе в тексті зірочками або, ще гірше, циферками! Звичайно, прочитавши ці зноски, можна довідатися багато нового, але для цього мусите відволікатися від подій, що відбуваються в книзі. А коли ви з легкістю переходите від основного тексту до приміток, значить, з книгою щось не так!

З іншого боку, примітки таки необхідні. Про все, що відбувається у світі, герої знати не можуть. Натомість автор часто знає про світ, котрий зображує, набагато більше за своїх персонажів. Іноді читач теж хоче довідатися дещо, окрім того, про що написано в книзі. Для таких випадків і призначений «Словник-роз’яснювач».

Вас досі мучають думки про те, як виглядали вакуумні летяги або на честь якого трактиру була названа бабця-піратка Меліси і Розалінди? Тоді швидше прочитайте потрібну статтю зі словника!

Абордаж— коли під час битви два гребних чи вітрильних кораблі зчіплюються один з одним, щоб матроси помірялися силами в рукопашному бою, найбільше дістається бортам. Тому і «абордаж», бо у французів, а слово це французьке, борт звучить як «борд». Вважається, що абордажем зловживали (тобто уживали його, щоб скоїти зло) пірати, але узагалі не лише вони використовували цей спосіб морського бою.