Кірстен Бойє - Медлевінґери

— Паскудство! — просичала Ліна, коли пан Країдлінґ знову повернувся до свого стола. — І пощастило ж вам на отакого сусіду! Не дай йому взяти верх над собою.

Йоганнес кивнув. От тільки знати б, як це зробити.

— Стій! — весело крикнула молода вчителька німецької, коли Йоганнес на початку перерви хотів проскочити повз неї до підвалу. — На цій перерві слід дихати свіжим повітрям. Бігом на подвір'я!

— Я мушу поговорити з паном Країдлінґом! — промимрив хлопчик.

Ліна, перш ніж вибігти надвір, побажала йому удачі. «Коли б хоч не одному туди йти! — подумав Йоганнес. — І чого я так боюсь якогось учителя?»

— Ну, то біжи! — приязно мовила вчителька німецької. — Нічого кепського? Тримаю за тебе кулаки!

І пропустила його до підвалу.

«Вона теж його терпіти не може! — подумав Йоганнес. — Хіба не видно? Але їй він принаймні не може нічого зробити».

Сходинки до підвалу, були вичовгані й сірі. Щоразу, коли протягом останніх десятиліть цю будівлю ремонтували, до підвалу не доходили руки. Адже тут були розташовані такі приміщення, яких око громадськості не помічало: кімната для велосипедів, куди можна було потрапити і з вулиці; велика котельня, а ще — незліченні двері, за котрими завгосп зберігав усе, що не кожного дня було потрібне школі: зайві столи й стільці, підставки для карт, старі карти, на яких більша частина земної кулі ще належала європейцям; прожектори для шкільних вистав, а також старий, запилюжений скелет.

Іноді, коли школярам вдавалося прослизнути сюди повз чергових учителів, вони грали тут на перервах у хованки. Поплутані ходи-переходи, виступи й заглибини, де, якщо повимикати кілька тьмяних лампочок (а вимикати доводилось, аби не спіймав завгосп), панувала цілковита темрява. Для забав на перервах не могло бути нічого кращого.

Отож Йоганнес знав підвал як свої п’ять пальців — знав і де розташована фотолабораторія, в якій переважно проводив перерви пан Країдлінґ.

За приміщенням для велосипедів хлопець звернув за ріг. У самому кінці коридору побачив, у тьмяному мерехтінні слабенької лампочки, червонясте моргання застережного світла над сірими металевими дверима: в лабораторії хтось є.

Йоганнес зробив глибокий вдих. Треба пообіцяти вчителеві, що він вивчить цей текст на завтра. Головне, щоби пан Країдлінґ не повідомив Брітту.

— Можна? — запитав Йоганнес, стукаючи у двері.

По той бік дверей нічого не ворухнулося.

— Можна? — вдруге крикнув хлопчик. — Пане Країдлінґ?

За дверима все так само панувала тиша.

«Він же мене сюди викликав! — подумав Йоганнес. — Спеціально на першій великій перерві! І що буде, коли він подумає, ніби я не приходив? Розлютиться ще дужче!»

— Пане Країдлінґ! — закричав Йоганнес і загупав кулаками у двері. Але червоне світло так само блимало над ним, а двері були зачинені.

Йоганнес досить довго ходив до школи, тож добре знав, що не можна без дозволу заходити до приміщення, де перебувають учителі. Наприклад, учням було категорично заборонено заходити до вчительської на перервах. Але цієї хвилини страх узяв гору над його знанням. Дуже обережно, тихесенько Йоганнес натис на клямку. Двері відчинилися безгучно, ніби їх тільки допіру змастили.

— Пане Країдлінґ! — прошепотів учень. У приміщенні було майже зовсім темно. Тільки на протилежному кінці кімнати ледь мерехтіла червона лампа, і в її світлі, схилившись над столом, стояв учитель. Він щось бурмотів собі під ніс, а перед ним лежали якісь дивні предмети. Червонясто світився і профіль учителевого обличчя. «Кого ж він мені нагадує?» — подумав Йоганнес і перелякано відсахнувся. — Пане Країдлінґ?

Учитель випростався, і його тінь, нескінченно довга і викривлена на шафах та полицях, метнулася по стіні.

— Йолоп! — закричав пан Країдлінґ і погрозливо простяг уперед руку. — Геть звідси! Негайно!

Спотикаючись, Йоганнес кинувся назад і захряснув за собою двері. Він судомно хапав ротом повітря, а серце так калатало, що здавалося, ось-ось вистрибне з грудей.

Спробував дихати рівніше і обміркувати ситуацію. Що ж робити? Чекати? Чи піти геть?

Але цієї миті червоне світло перестало блимати й двері розчахнулися.

— Що ти собі думаєш? — заверещав пан Країдлінґ, і переляканий Йоганнес помітив, що той аж тремтить від люті. — Відчиняти двері темної кімнати! Чи ти не знаєш, чому вона так називається: темна кімната? Га?

— Вибачте! — прошепотів Йоганнес. — Але ви сказали…