Юрій Ячейкін - Мої і чужі таємниці

— Ой, та я вас не так зрозумів! — з удаваним розпачем вигукнув він. — Я й не подумав, що ви зі мною вітаєтесь. Адже ми зовсім-зовсім не знайомі! Але ви теж помилилися. Бо я вам не юний друг, а можливо, набагато старіший од вас дід. А то, може, й прадід…

— Як так? — вражено запитав старий.

У нього від щирого подиву аж окуляри зсунулися на кінчик носа.

— А дуже просто, — спокійно збрехав Павлусь. — Я такий старий, що вже й сам не злічу своїх довгих років. Уже й сам не знаю, скільки їх у мене — чи сто, чи сто десять.

— Не може цього бути! — вдруге вразився дід. — Таке гарне дитяче обличчя, жодної тобі зморшки, як на райському яблучку…

— При чому тут обличчя? Що, не вірите мені? Та я ніколи не брешу! — брехав Павлусь далі, а робив він це на відмінно. Бувало, він до того вправно брехав, що, коли б у школі вчителі оцінювали його брехню за п’ятибальною системою, він би ще з першого класу ходив у відмінниках і його портрет вже давно красувався б на Дошці пошани.

— Ну, щоб ви повірили, — неквапом просторікував він, — я відкрию вам страшну таємницю мого життя. Колись я був видатним ученим-академіком і одного разу вирішив винайти такі ліки, які б усім людям повертали молодість. Ну, коли вирішив, то й винайшов — це для мене були дрібниці. А потім подумав, що найкраще буде спочатку перевірити їхню дію на собі. Щоб з усіма людьми нічого поганого не сталося. Я ж хороший! Узяв ліки і пішов до колодязя, щоб запити джерельною водою… Що, цікаво?

— Ще б пак! І що ж сталося?

— Страх! Ковтнув ліки, нахилився до цебра, щоб напитися, аж тут зробився такий малий, що впав у цебро. А цебро впало у колодязь. Там мене і знайшли батьки… Як не вірите, запитайте у тата або у мами. Вони ні перед ким не криються і всім кажуть, що знайшли мене в колодязі. От і мушу я, видатний академік Павло Валеріанович Хвалимон, ходити до школи, як усі діти, хоч знаю геть усе чисто… Я навіть знаю, що борода у мене була втричі довша, аніж у вас… Нещасна я людина!..

— О! — захоплено мовив дід. — Я бачу, твої батьки вміють вигадувати казкові історії!

— І ніяка це не вигадка! — обурився Павлусь. — І не казка! Все так і було! Щоб мені на цьому місці провалитися, коли я брешу, — збрехав він, анітрохи не червоніючи.

в якому оповідається про казкову таємницю чаклуна-пенсіонера

Саме цієї миті дід зробився серйозний-пресерйозний, вигляду набрав мудрого-премудрого.

— Мій юний вельмишановний академіку, — мудро-премудро, серйозно-пресерйозно мовив він. — Відкрию і я тобі свою таємницю: я вмію бачити і читати чужі думки так само легко, як ти читаєш і списуєш чужі домашні завдання.

— Як так?! — вражено запитав Павлусь. Він навіть притримав окуляри, щоб вони від надмірного подиву не впали з носа.

— А дуже просто, — спокійно відповів дід. — Річ у тім, що за фахом я чаклун, спеціалізований по класу добрих і корисних діянь. А навчав мене великий чародій, уславлений дивовижним чарівництвом джин, Великий Маг Сходу і Заходу, Володар Чотирьох Стихій Півночі та Півдня, сам Абу-ібн-Гасан-ібн-Хасан-ібн-Касан-ібн-Хамід, як по-стародавньому — казково вмілий і легендарно неперевершений фахівець, а як по-сучасному — всесвітньовідомий геніальний корифей і академік. Он воно як!

Павлусь тільки ошелешено кліпав очима. Він до того захопився, що аж забув про морозиво, і воно тихенько капало на асфальт, збираючись у висококалорійну, вельми поживну білу калюжу.

— Атож, я чаклун та ще й неабиякої кваліфікації! — вів далі сивий вихованець стародавньої школи джинів. — Щоправда, я дуже старий чаклун, такий старий, що іще в доісторичну минувшину, коли єгипетські фараони ще й не мріяли про будівництво пірамід, за вислугою років вийшов на пенсію, бо своєю некорисливою і сумлінною працею на благо людей заробив собі спокій та відпочинок.

— Та не може цього бути! — знову не втерпів Павлусь.

— Чому ж? — заперечив дід. — Я з відзнакою закінчив середню школу добрих чаклунів, бо жодного разу не скористався з підказок. А мені й підказувати не було потреби, бо я вільно міг би читати найліпші відповіді колег-відмінників, які вони тримали напоготові подумки. Я б зневажав самого себе, якби принизився до ганебного животіння за рахунок чужих думок і знань, хоч як би мені хотілося задурно заробити п’ятірку. А через це я й сам зробився круглим відмінником, і мій портрет щороку прикрашав чарівну шкільну Дошку пошани. Я одержував грамоти, а по закінченні цього своєрідного учбового закладу мені дали золоту медаль.