Юрій Ячейкін - Гості з греків

Якось покликав князь Святослав боярів, покликав усіх, хто розумне слово на раді міг сказати.

— Не любо мені в Києві, — мовив. — Хочу жити в Переяславці на Дунаї. Там середина моєї землі, яку повоював. Поділю Русь між синами і піду…

Правду сказав Святослав — пішов із Києва назавжди. Коли всіяв далекі землі кістьми хоробрих русичів, коли щедро полив той засів кров’ю молодецькою, не стало у нього війська. Пішов тоді у дідизну по нову дружину. Але наклав головою у нічній сутичці з печенігами біля порогів Славутича. Трьох синів — Ярополка, Олега та Володимира — залишив Святослав. Трьох синів — трьох підлітків. Ярополка — в Києві, Олега — в Коростені, Володимира — в Новгороді.

За синів Святославових урядували варяги: у Києві можновладно сидів Свенельд, у Корсуні — заморський варяг Фрелунг. Між обома нишком точилася непримиренна ворожнеча — хто кого пересидить і пересилить. А змагалися вони руками братів-княжичів.

…Одного дня виїхав із Київської брами ставний леґінь Лют, єдиний Свенельдів син, з малою мисливською залогою полювати на вепра. Захопилися отроки та й заїхали із володінь полян аж у древлянську пущу. Як на лихо, у тому ж місці йшли великі княжі лови. З’їхалися ловці на ловців. Зупинилися коні. Насторожилися вершники. Мовчки чекали, хто перший заговорить. А якщо розмовлятимуть мечами?

Примітив князь Олег юного і вродливого Люта і тихо запитав своїх супутників:

— А то хто?

Відповідь була спокійна і навіть лагідна, але в кожнім слові таїлась зміїна отрута:

— То, княжичу, Лют, синочок Свенельда… Ач, до чого дійшло — твої володіння вже за свої мають. Нема на них гніву Святослава-князя…

— Хіба? — скипів запальний Олег. — Ще стане на них батькового гніву!

Лют тим часом мовчки перебігав сторожкими очима з одного вершника на іншого, рахував можливих ворогів. Не дивився на Олега. Хіба малий — воїн?.. А лихо вже чатувало на Люта і його товаришів. Юний княжич спритно поклав на тятиву стрілу. Ніхто й не ворухнувся зупинити малого. І хоч би схибила тоді дитяча рука, як неоднораз бувало! Та ні. Стріла вп’ялася Лютові в горло.

— Отак! — зблиснув очима Олег, по-хлоп’ячому радіючи власній несхибності. Задоволений, збуджено позирав довкола, чекаючи на похвальне слово: «Молодця, княжичу! Батькова в тебе рука і око батькове!» Не дочекався.

Миттю підхопив смертельно пораненого Люта один із його воїнів. Інші з оголеними мечами навально кинулися помститися малому зухвальцю за свого вбитого ватажка. Та заступили підлітка гартовані у битвах, досвідчені воїни й без жалю посікли усю Лютову нечисленну залогу. Полягла вона на сиру землю під копита коней…

Зчорнів від горя Свенельд, але й словом лихим не прохопився. Затамував до слушного часу думки про помсту.

Два роки Свенельд уперто вчив Ярополка державної премудрості:

— Одна держава — одна голова. Хто поділить на двох щит і меч, сам лишиться незахищеним. Прийдуть печеніги й побачать: нема сили на Русі — силу поділено на дві півсили. Молодший брат мусить коритися старшому. Так віддавна повелося — має бути старший у роді, перед словом якого всі схиляються. Шкоди ж братові по роби, але пам’ятай: твоя дружина — дужча.

Стали багряні щити полянської і древлянської дружин двома мурами червоними — одна перед одною. Грізно наїжачилися списами гострими. Як на вежах, світили за тими мурами посріблені шоломи вершників. Рухливі ті мури були: не стояли на місці — зближалися. Нараз ударилися щити на щити — грім покотився у чистому полі. Гострі мечі сині блискавки викресали. Вперто й запекло билися братні дружини. Убивали й калічили, кіньми топтали й списами кололи безжально. Колись разом ворогів перемагали, а нині нещадні були до своїх, як до поганців. Брат на брата руку з мечем підняв…

Захиталося, позадкувало Олегове військо. А тоді побігло, шлях свій встилаючи щитами багряними і тілами кривавими. Мов шкаралупа, репали під копитами Ярополкової кінноти щити й шоломи супротивників. Докотилася залізна валка, густо замішана своїми і чужими, задихана і знавісніла, до мурів Овруча.