Кир Буличов - Дівчинка з Землі

Вони знову перетнули темний ліс, вийшли на пустище і обминаючи ями й купи сміття, допленталися до нового району міста. Поки не лишилися позаду останні будинки, вони йшли поволі — Рррр забігав уперед, дивився, чи нема кого, тільки потім Аліса йшла за ним. Була вже майже друга ночі, коли вони вийшли до полотна залізниці. Рейки поблискували проти місяця.

Вони вийшли на стежку, що бігла вздовж полотна, і подалися геть від столиці. Аліса намагалася уявити собі, як мати космонавта Толо сварить її, розповідаючи синові, що Аліса втерлася до неї в довіру. Їй здавалося навіть, що вона чує голос старенької: “Я її ще й помідорами годувала. Знала би — нічого не дала б. І кошеня в неї було підозріле”. Ужу під ранок їм пощастило вилізти на платформу товарного потяга, що пригальмував біля роз’їзду. З першими променями сонця, подряпані, змучені, ледь живі, без межно щасливі, вони піднялися на пагорок. Лишалося зробити тільки один крок — і машина часу забере їх назад, у табір археологів. Та Аліса раптом збагнула, що їй дуже важко зробити цей останній крок.

— Я боюся, — призналась вона маленькому археологові.

— Я теж боюся, — відповів він. — Я розумію.

— А раптом ми повернемося, а там усе по-старому? Раптом не вдалося?

— Ой, — мовив Рррр, — і не кажи!

Він знову загубив десь свого хвоста, тепер уже назавжди.

Вони помовчали трохи.

Потім Аліса нахилилася і взяла археолога на руки. І зробила останній крок.

Щось клацнуло. Легенький туман огорнув її, і здалося, що вона мчить кудись, падає… падає…

І ось вона стоїть у кабіні машини часу.

За склом височів Громозека. Поруч — Петров. Річард нахилився над пультом керування.

Аліса стояла в кабіні, не сміючи ворухнутись.

Двері не відчинялися.

Громозека підняв щупальце, показуючи, що вона забула натиснути на кнопку.

— Атож, кнопка, — сказала Аліса.

Вона натиснула на зелену кнопку. Двері відійшли вбік. Аліса випустила з рук археолога, і той упав на підлогу.

— Все гаразд, — мовив Громозека. — Можете стартувати.

— Єсть стартувати, — відгукнувся голос із динаміка.

Глухо заревли двигуни, пульт керування гойднувся, й Аліса відчула, як збільшувався вантаж — запрацювали гравітаційні установки.

— Ну що? — спитав нарешті Рррр.

Громозека простяг уперед свої довгі щупальця, підняв Алісу, і вона раптом побачила, що по його широченному зеленому обличчю течуть димучі сльози.

— Донечко моя, — сказав він. — Люба! Спасибі!

— Ну що? — спитала тоді Аліса.

— Усе г-гаразд, — відповів Петров. — Усе г-гаразд. Хоч це й неподобство.

— Переможців не судять, — нагадав Річард. — І ви, Михайле Петровичу, це знаєте.

— А я, — мовив Громозека, досі ще не випускаючи із щупальців Алісу, — я згоден тепер на будь-яку кару.

— Так вийшло? — наполягав Рррр.

— Усе вийшло.

— А чому ми рухаємося?

— Ми летимо, — відповів Громозека. — Відлітаємо.

— Чому? — здивувалась Аліса.

Їй було так затишно в обіймах Громозеки, і вона зовсім не відчувала ніг.

— Бо як тільки ви з Рррр пішли в минуле, я розбудив увесь табір, — пояснив Громозека.

— Щоб за нами гнатися?

— Аж ніяк. Я ж знав, що ти вночі спробуєш сама втекти в минуле. І ти знаєш моє до цього ставлення. Я не заважав тобі.

— Ти тоді не спав?

— Я ж велів тобі не забути светра.

— А я так старалася не шуміти! — сказала Аліса.

— Я зробив усе, що міг. Я пояснив тобі, як діє балончик із вакциною, примусив тебе зробити всі уколи. І попросив Рррр вирушити в минуле разом з тобою. Саму я тебе відправляти не хотів.

— Так ти, кошеня, — обернулася Аліса до свого супутника, — теж заздалегідь знав, що я втечу?

— Знав, — відповів маленький археолог. — І, крім мене, не було кому тебе супроводжувати. Адже я найменшенький. І хвоста я заготував заздалегідь. І я ж тобі став у пригоді?

— Авжеж. Знаєш, Громозеко, він звільнив, коли мене піймали.

— Так? Ну й чудово. Потім усе розкажеш. А ми дуже хвилювалися. Ми думали, що, коли тебе піймають, доведеться посилати в минуле рятувальну партію.

— А все ж чому ми на кораблі? — спитала Аліса.

— Бо як тільки ви пішли в минуле, я наказав про всяк випадок згортати табір і часовий центр. Ми ж не знали, що відбудеться тут за сто років. Раптом на місці наметів виросте нове місто? Або штучне море?

— От де вже була робітка! — сказав Річард. — Ми за шість годин згорнули весь табір, розібрали станцію і повантажили камеру часу на останній корабель. І стали чекати.