Кир Буличов - Дівчинка з Землі

— А мені доведеться далеко-далеко стояти. Може, навіть і взагалі в місті лишитися. А мені так ваш Толо подобається! Слово честі, дужче за всіх інших космонавтів.

— Нравду кажеш, дівчино? — спитала старенька серйозно.

— Слово честі.

— Тоді я маю добре діло зробити.

Бабуся задумалась, а Аліса сильніше притиснула сумку до лави. Археолог так хвилювався й турбувався, що сумка тремтіла, наче в ній не одне кошеня, а цілий виводок.

— Неспокійне воно в тебе, — сказала бабуся. — Ти його випусти.

— Не можна, — відповіла Аліса. — Втече.

— Слухай мене, донечко, — почала старенька. — Сьогодні в мене знаменний, можна сказати, день. Син мій повертається героєм. І я хочу зробити добре діло. І гадаю, Толо мене за це не осудить. Підеш ти зі мною. Підеш аж до корабля і скажеш, що ти моя донька, а Толо — твій брат. Зрозуміла?

— Ой, спасибі! Ой, яке величезне спасибі! — вигукнула Аліса. — Ви й не уявляєте, яке ви чудове діло зробили. І не тільки для мене, а й для себе і для всіх!

— Усяке добре діло не тільки для одної людини — воно всіх торкається.

Певна річ, бабуся не зрозуміла, що мала на увазі Аліса, а Алісі так кортіло їй розповісти все, що вона прикусила собі язика майже до крові, а Рррр неначе вгадав, про що вона думає, і просунув крізь дірочку в сумці кінчик ножа й уколов Алісу.

Аліса від несподіванки підскочила.

— Радієш? — запитала бабуся.

Вона й сама була рада, бачачи, що поруч сидить щаслива людина.

— Радію, — відповіла Аліса і вщипнула сумку.

Поїзд почав гальмувати. За вікном пропливали високі нові будинки.

Буває ж так — якщо вже пощастить, то щастить як слід. Бабуся не тільки пообіцяла провести Алісу на космодром як свою дочку, а навіть нагодувала її обідом у кав’ярні біля вокзалу, показала їй місто, бо Аліса призналася, що вона приїжджа. А потім на таксі привезла на космодром.

Вже задовго до космодрому машина стишила хід і ледве-ледве вибиралася з пробок, щоб знову через сто метрів загальмувати. Здавалося, вся столиця поспішає на космодром. Легко сказати — повертається перший космічний корабель. Вулиці були прикрашені прапорами й портретами космонавтів, і щоразу, коли бабуся бачила портрет свого сина, вона смикала Алісу за рукав і голосно говорила:

— Ну, хто там?

— Наш Толо, — відповідала Аліса.

— Еге ж, наш з тобою хлопчик.

І бабуся вже сама почала потроху вірити, що Аліса її донька. Нарешті, коли попереду завиднілися будівлі космодрому, машина остаточно застряла в потоці автобусів, машин, велосипедів і всяких інших видів транспорту. Шофер, обернувшись до своїх пасажирів, сумовито промовив:

— Раджу вам далі йти пішки. А то до вечора простоїмо. Пропаще діло.

Тоді бабуся з Алісою попрощалися з шофером, заплатили йому і пішли далі пішки. Шофер догнав їх через двадцять кроків.

— Я машину покинув, — сказав він. — Ну що з нею сьогодні станеться? Кому вона сьогодні потрібна? А я собі не прощу, якщо при льоту не побачу.

Біля будівлі космодрому стояла перша лінія поліцейських у білих святкових мундирах. Шофера вони не пропустили, і він лишився у величезній юрбі тих, у кого не було квитка. А бабусю з Алісою пропустили майже без розмов. Бабуся показала їм свої документи, і тоді один із поліцейських навіть сказав:

— Нумо я з вами до поля дійду. Щоб вас ніхто більше не затриму вав.

Бабуся враз нахилилася до Алісиного вуха й прошепотіла:

— Він же сам без нас на поле б не попав. Охота йому була лю дей не пускати. Йому кортить подивитися, як наш Толо з корабля ви йде.

Через півгодини бабуся з Алісою пробилися аж до останнього заслону. За ним починалося безмежне бетонне поле, куди мав опуститися корабель.

По радіо весь час передавали повідомлення про те, як корабель гальмує і наближається до Колеїди. Залишалося зовсім небагато часу до його прильоту.

Довкола стояли генерали і дуже поважні начальники — керівники держав, учені, письменники й артисти. Всі чекали і хвилювалися.

Проте ніхто не міг здогадатися, що у величезній юрбі, яка заповнила космодром, найбільше за всіх хвилювалася дівчинка на ім’я Аліса, що прилетіла з майбутнього і з іншого кінця Галактики. І вона хвилювалася найбільше за всіх, бо у неї в руках була доля всієї планети.

Аліса відчула, що в неї трохи тремтять коліна. І долоні змокріли. Вона потихеньку почала проштовхуватися вперед, аж до заслону.

— Ти куди? — спитала бабуся. — Я з тобою.

Аліса непомітно розстебнула “блискавку” на сумці й намацала всередині балончик. Потім вона витягла його і почепила через плече.