Алина Болото - Краще сидіти вдома...

Потім Борька рвався перевірити якість моря майбутнього, а заодно свою теорію про підйоми й занурення, але Івушкін заборонив забруднювати світлу воду майбутнього пилом століть і не пустив його купатися. Спокійно ми пройшли метрів п’ять, поки Борька не побачив на піску краба й не захотів його піймати. На цьому спокій закінчився.

У наступну секунду небо розійшлося і відтіля вдарила блискавка. Втім, це була не блискавка. Ми виявилися посередині вулиці, будинки навколо горіли й рушилися. А в небі малесенькі сріблясті трикутники лупили один в одного вогняними стрілами.

За два кроки від нас над купою покручених автомобілів височів металевий гігант. З рук гіганта в небо теж неслися вогняні траси.

— Космічна війна! — захоплено завив Борька.

Гігант обернувся. Одна з піднятих рук почала опускатися…

Івушкін сильним поштовхом буквально вибив нас ліворуч, і ми вивалилися під ноги чорним, одягненим у бронежилети автоматникам. Нас одразу схопили й підвели до людини з пов’язкою на одному оці. Обличчя цієї людини мені здалося дивно знайомим, але я нікому не встигла про це сказати.

Гидливо оглянувши нашу побляклу трійцю, одноокий наказав:

— Розстріляти!

— Нас?! — здивувався Борька. — Та ви що?!

— Це ж діти! — зірваним голосом викрикнув Івушкін.

Одноокий здивовано звів брови й витяг з кобури пістолет. Все в мене всередині закрижаніло, Івушкін ще щось говорив, а я невідривно дивилася на випещені руки одноокого. Він діставав пістолет дуже повільно, як у кіно. І в цей момент я згадала: це ж типовий негідник! Щось має нас урятувати! Герої завжди рятуються в останній момент!

— Борька, плі!

На щастя, Борька мене зрозумів. Ми з ним не один раз відпрацьовували цей трюк із влученням по сірниковій коробці. Плюнули ми одночасно, та чи потрапили — не знаю: нас викинуло із цього місця.

І тут навколо почалася метушня. Ми не рухалися, зате навколо нас усе скакало, метушилося, бігало й кричало. Якісь люди з мужніми обличчями наступали, з боягузливими — відступали, звідусіль гриміли духові оркестри й гармати. Поблискуючи шаблями, промчала кіннота в будьонівках, від неї драпала кіннота в кашкетах: пригинаючись до землі, пробігла людина в короні, потім втратила корону, потім загубилася сама. Потому на хвилину запала тиша. Потім знову гримнув духовий оркестр, і з-під землі, як гриби після дощу, полізли будинки, автомобілі й усміхнені люди. Усі посміхалися, дехто навіть реготав, окремі неусміхнені випаровувалися. Іноді в юрбі з’являлися люди з білими плямами замість облич. Потім побігли якісь люди у ватниках, загавкали собаки. Мені стало трохи не по собі, я потупила очі й, напевно, пропустила якийсь перехід, бо люди навколо були вже в іншому одязі, не такі худі, але, як і раніше, веселі. Будинки з-під землі полізли з потроєною швидкістю й неабияк витягнулися у висоту. То тут, то там знову миготіли безликі й розважалися дитячою грою: один безликий щось зробить, люди на нього пальцем насваряться, дехто навіть головою похитає, і знову всі біжать. Один безликий на землю цебро з мазутом вивернув, трава навколо почорніла, люди головами похитали, пальцями посварилися й місток побудували, щоб через чорну траву перебиратися. Інший безликий будинок з асфальту витягнув, будинок на цеглинки розвалився. Люди головами похитали, пальцями посварилися й стали на цеглинках альпіністів тренувати. І знову всі посміхаються. І знову музика грає, тільки вже не духова, а просто оркестри й переважно туш. А безликі й тут собі роботу знайшли: у тарілки й барабани гупати. Люди пальцями посварилися, головами похитали й знову забігали, деякі навіть танцюють під туш. Весело. А потім раптом грім гримнув з ясного неба. Будинки захиталися, і на безликих ніби обличчя проступати почали, тільки не на всіх, а на деяких, і не чіткі, а немов туманом затягнуті, і люди навколо усе менше посміхатися стали, але бігають, бігають…

А потім вже грім почав гриміти безупинно, і взагалі метушня почалася. Хтось когось лупить, хтось кудись біжить. То по землі вітер гроші розносить, а то постріли гримлять. А люди взагалі тінями стали…

Голова запаморочилася, напевно, не тільки в мене. Коли я очі розплющила, Борька кривився так, ніби з’їв лимон без цукру, та й Олександр Петрович вигляд мав далеко не сяючий. Але ж все вже закінчилось: не було навколо нікого й нічого.

Утім, ні, одна людина таки була — сивенький дідок з бородою, із тростиною й у довгому старомодному плащі. Стояв дідок на білій матовій підлозі, й стіни навколо були білими, як у лікарні.