Алина Болото - Краще сидіти вдома...

Тепер уже образилася я: їм хочеш, як краще, а вони…

А в результаті:

Виявилося, що Івушкін начисто забув класику, немудрий віршик про впертих баранів набув несподіваного ефекту: Олександр Петрович вихопив у скіфа томагавк і ринувся на мене. Довелося брати мотузку в руки й спішно зникати. Бойовий клич у Борьки з Івушкіним виходив кепсько, але позаду дуже переконливо підвивав скіф — я додала швидкості й відірвалася метри на три…

Під ногами попливло, центр ваги раптово перемістився кудись до ділянки носа (ніс нестримно посунувся до землі), і я з усього маху розтяглася на цій слизоті, відчуваючи, як протирається діра на моєму лікті й незграбно буксує коліно.

Нарешті ковзання припинилося. Саднив здертий лікоть, нило коліно, а спортивні штани увібрали в себе весь пил з тієї ділянки паркету, по якій я проїхала, і тут над моєю головою раптово пролунав сміх, а за ним здивований вигук:

— Боже, звідки це чудо?

Я підвела голову й побачила біляву красуню в розкішній сукні, червоній, з вишитим золотом подолом, з довгим шовковим шлейфом. Мені стало ніяково за запилюжені штани й стареньку кофтинку. Дуже непристойно в’їжджати до чужого будинку на животі та ще в такому вигляді, але що поробиш, уже сталося. Красуня відійшла від дзеркала, перед яким стояла, і впустила на підлогу пуховку з пудрою.

— Чудо, ти хлопчик чи дівчинка?

Їй, бачте, було смішно. Я б теж посміялася, дивлячись, як вона зі своїм шлейфом намагається сісти у вранішній автобус. Я встала, обтрусила пил і відтворила подобу реверансу:

— Мене звуть Світлана.

— Ти моя нова служниця?

Янголам не можна відповідати нечемно. Якби в мене були такі очі, я, може, теж вважала би всіх своїми слугами.

— Але я не терпітиму у своєму будинку такого потворного одягу! А зачіска в тебе…

Я не стала вдаватися в розповіді про особливості моди двадцять першого століття. Красуня ляснула в долоні — набігла юрба дівчат, дам і дівчисьок, мене закрутили, завертіли, нарядили в щось шовково-повітряно-мереживне й прикололи довгі локони до моєї короткої стрижки. Принесли туфельки, але тут панянка, що вбігла останньою, шепнула щось красуні на вушко. Красуня презирливо зморщила носик і звеліла всім негайно вийти.

Юрба розбіглася, пошарудівши шовками. Одначе мені не хотілося йти. Я боялася, що Боря й горе-родич тоді не відшукають до мене дороги, адже в цьому світі варто ступнути крок убік, щоб відразу виявитися в новому шарі простору. Я не хотіла остаточно заблукати.

Красуня помітила мою повільність, але сказати нічого не встигла: тут увійшов Він. Я відразу зрозуміла, що це Він, бо ця людина гепнулася на коліна ще біля порогу й саме так рушила через паркет. (Просто дивно, звідки на паркеті може бути стільки пилу, якщо його щодня протирати подібним чином?)

Підглядати ніяково, але мені було цікаво, до того ж, я не ховалася, а отже, не підглядала, а дивилася.

Ця людина, виряджена, як мушкетер з багатосерійного фільму, з вусами, як у д’Артаньяна, доповзла нарешті до мети і вигукнула: «О!» І припала губами до руки прекрасної дами. Дама теж сказала: «О», але з дещо іншим відтінком — зітхнула й підвела очі до стелі, затягнутої павутинням.

Тут у вікні з’явилася людина з удвічі більшими вусами, ніж у першого чоловіка, і з масивним золотим ланцюгом на грудях, якого й близько не було в попереднього, теж вигукнула: «О!», витягнула шпагу й кинулася в бійку. Перший відвідувач із невдоволенням відпустив руку красуні, крикнув: «Ага!» і теж вихопив шпагу. Прекрасна золотоволоска сказала: «Ах!» і відсторонилася. Вона відійшла ближче до мене, повернулася до дуелянтів боком і взялася ретельно терти скроні, розглядаючи нишком набір капелюшків у розкритих коробках.

— Чому вони б’ються? — пошепки запитала я.

— Вирішують, з ким із них я сьогодні поїду до палацу.

Перший для якнайшвидшої перемоги вперіщив другого щипцями для завивання локонів, але другий розтрощив об нього дзеркало, після чого шпаги знову схрестилися. Другий відступаючи жбурнув у першого коробкою для капелюшка, яка підвернулася під ноги, а перший обсипав пудрою голову другого.

— То з ким же ви поїдете?

— Невже не зрозуміло? — запитала красуня роздратовано. — Природно, з тим, хто вціліє.

Вона з наростаючим занепокоєнням стежила за розгромом свого косметичного кабінету. Зненацька позаду хтось тихо кашлянув. Красуня здригнулася й подивилася на двері: