Алина Болото - Краще сидіти вдома...

Від білястого кущика виразно пахло полином. У сліпучо-синьому небі заливався жайворонок. Сонце стояло в зеніті і смалило нещадно.

— Як на мене, це — галюцинація! — заявила я, зчищаючи землю з рук.

— І та штука в траві теж?

До ліхтарика ми кинулися одночасно. Звичайно, це був Борчин ліхтарик, бо на корпусі виднівся Борисчин портрет, який я колись надряпала цвяхом. Ліхтарик ще горів.

— Івушкін десь тут!

Тон, яким була вимовлена ця фраза, мені не сподобався. Мені взагалі багато чого не подобалося останнім часом. Олександр Петрович не ховрашок, щоб з головою сховатися в траві.

Борис вирішив вдати із себе індіанця й прочитати сліди на землі. Взявши ліхтарик, він ще раз оглянув його, потім став на коліна, поповз, мало не торкаючись носом землі й… зник. Я не встигла злякатися, бо ривок мотузки відразу відправив мене слідом за ним.

Ми ледве не зіштовхнулися з Івушкіним — він стояв, по-військовому витягнувшись, і дивився просто перед собою. Вигляд у Олександра Петровича був не зовсім респектабельним: волосся сторчма, сорочка брудна, а на джинсах завис жмуток сухого реп’яха.

— Ви тут навіщо? — запитав Олександр Петрович підозріло байдужним тоном.

— Тебе шукаємо, між іншим! Взагалі-то, так порядні люди не чинять. Кинув нас, а сам…

Але Івушкін не зважав на мій випад, його цікавило якесь видовище за нашими спинами. Обернувшись, ми з Борькою побачили споруду, що віддалено нагадувала силосну башту, чомусь вкриту різьбленим візерунком, який світився жовтогарячим.

— Що це? — Борька зачаровано подався вперед.

— Стій! — Івушкін піймав Бориса за комір. — Свєтко, дай руку!

Я не люблю, коли мене тикають носом у мій вік, уже далеко не дитсадівський, між іншим, але на Олександра Петровича шкода було дивитися. Довелося подати руку, і тільки після цього він дозволив нам рушити до башти, та пройшли ми не більше трьох метрів — знову стався ривок.

Тепер ми стояли, майже уткнувшись носами в замшілу дерев’яну стіну, а поруч шуміла ріка. Млин! Справжній водяний млин з величезним позеленілим колесом!

Івушкін сів там, де стояв, і потягнув за собою нас:

— Ви зрозуміли?

— Що? — пошепки запитав Борька.

— Ніяких пересувань поодинці, інакше загубитеся так, що жоден мент не знайде!

— Ми не загубимося, Сашко, — досить тужливо пообіцяла я, — ми зв’язалися мотузкою. А що це діється?

Та Івушкін не був настроєний на пусті балачки:

— Борисе, провіант цілий?

— Так! — одразу сповнившись поваги до самого себе, відповів Борька.

— Усім підкріпитися й відпочивати!

Поки ми з Борисом ділили на три частини свіжий огірок і півпачки печива, Івушкін вийняв з кишені носову хусточку й ретельно прив’язав свій брючний ремінь до нашої мотузки.

— Про всяк випадок, — похмуро пояснив він.

Огірок з’їли в повному мовчанні, а коли взялися до печива, Бориса потягло на філософію:

— Ми зробили велике наукове відкриття й тепер прославимося і загребемо купу грошей!

Івушкін подивився на нього якось дивно, але не сказав нічого.

— Якщо ти тепер зробиш таке ж наукове закриття, я поступлюся своєю славою тобі! — запропонувала я.

— Таким, як ти, треба вдома біля неньки сидіти, а не в експедиції ходити! — образився Борька. — Вряди-годи зіштовхнулися зі справжньою пригодою — тут радіти треба!..

Івушкін почав радіти:

— Устати! Зібрати рюкзак! Уперед!

Ми поплелися завершувати своє наукове відкриття, але знову відійшли недалеко…

Шалене ревіння моторів. У першу мить я зраділа: додому, думаю, потрапили, але потім побачила цих… На головах каструлі з дірками для очей, самі в залізі, у руках списи, а сидять верхи на мотоциклах!

У Борьки щелепа так і відвисла, Івушкін на виду перемінився й нас, як щенят на шворці, за мотузку до себе підтягує. Отут Борис отямився:

— Це ми на зйомки втрапили. Історичну картину знімають!

Фільми, звичайно, штука гарна, але надто вже натурально в руках цих типів списи погойдувалися! По полю носилися, як мотоболісти, а м’яча не видно! Я тільки хотіла Івушкіна щодо режисера запитати, як раптом один нас помітив і зупинився.

— Шляхетні лицарі! — загримів із глибини каструлі бас. — На обрії язичники!

— Де у вас тут режисер? — нахабно запитав Борька. — Ми хочемо в масовку записатися.

Той, котрий під каструлею був, навіть гикнув від несподіванки. Інші заглушили мотори й потихеньку стяглися до нас.

— Їх бін абітурієнт, — Івушкін від хвилювання чомусь перейшов на німецьку. — Бо іст дер режисер?