Санкритяян Рагул - В забутій країні

— Ви знаєте, і я любив це, — усміхнувся я.

Дхірендра засміявся. Раб здивовано глянув на нього: він ніколи не думав, що бог смерті може сміятися.

— Всі ми схожі один на одного, хоч скільки б нам було років, — промовив Дхірендра і спустився в підземний хід.

Я довго прислухався до його кроків і, коли вони затихли, звернувся до раба:

— Ти залишишся тут?

— Так, вхід одчинено, і я мушу дочекатися загону, що прибуде зараз охороняти його, — відповів раб.

Мене пригнічувала пітьма, і я спитав з острахом:

— Як же мені повернутися?

— Візьміть мій смолоскип: я не дитина і пітьми не боюсь, — сказав він. — Я не можу провести вас, бо не маю права одійти звідси. А ви йдіть із смолоскипом і пильно дивіться собі під ноги. Сліди, що ми залишили, виведуть вас нагору.

Я зрозумів, що раб трохи кепкує з моєї полохливості, але не міг перебороти себе. Мені було моторошно залишатися далі в цьому похмурому підземеллі і хотілося скоріше опинитись у палаці, хоч би там знову точився бій.

Я взяв смолоскип і рушив назад. І справді, на підлозі підземного ходу лежав товстий шар пилу, що осів тут за тисячоліття, і наші сліди були дуже помітні.

У підземеллі я забув про біг часу і, повернувшись до палацу, здивувався: надворі вже зовсім розвиднілось. Але ще більше вразила мене тиша. Я ввійшов у кімнату до цариці, де були Чан та Яхмос, і спитав:

— Що сталося? Чому вони не нападають?

— Вони можуть піти на штурм першої-ліпшої хвилини, — відповів верховний жрець. — Нохрі зібрав усіх своїх солдатів на майдані перед палацом. Мені здається, що він хоче напасти на нас з чотирьох боків.

Я вже казав, що палац стояв на правому березі ріки. Від головної брами до ріки вели широкі кам’яні сходи, схожі на бенареську набережну Панчгангагхат. Цими сходами, коли ми приїхали до Мітні-Хапі, спускалася цариця, щоб шанобливо привітати богів. Зразу ж за брамою починався сад; він оточував головний будинок палацу з півночі, заходу і сходу, а з півдня до самого будинку прилягав мур, такий високий, що на нього не можна було вилізти навіть драбиною.

Заколотники, вдершись через головну браму, зайняли на цей час увесь сад. Пробоїну було зроблено в передній стіні головного будинку, трохи ліворуч від входу до приймальної зали, до якої прилягала безліч маленьких кімнат.

З приймальної зали мармурові сходи вели на другий поверх, до зали засідань; там же були спочивальня цариці і тронна зала. Зійти нагору можна було тільки цим ходом.

Сходи були такі широкі, що на них могли стати в один ряд п’ятнадцять чоловік. Ми подумали, що рано чи пізно противникові вдасться розширити пробоїну, тому заздалегідь добре забарикадували сходи мішками з піском.

Нападу з флангів ми не боялись. Підпалити нас не могли, бо весь будинок змуровано з каменю. Отже, читачі, мабуть, вже уявляють собі, що ми не боялись навіть втратити приймальну залу: на сходах кількісна перевага Нохрі уже не матиме великого значення, солдатів там однаково багато не вміститься.

Протягом кількох годин ми чекали наступу. Я ще не встиг відпочити після вчорашнього дня, тому зайшов до одної верхньої кімнати, де було не так гаряче, хоч надворі палило сонце, ліг на килимі, розстеленому на підлозі, і вмить заснув.

Спав я недовго. Прокинувся і побачив, що біля вікна стоїть сама цариця Серісіс. Я встав, і вона звернулася до мене:

— Я дуже жалкую, що збудила вас, Тутмосе. Сподіваюсь, ви пробачите мені. Хочу сказати вам правду. Ви мудра людина і, думаю, зрозумієте мене. Коли я дивлюсь у вікно, мені здається, що близько мій кінець.

Я глянув у вікно — під нами розкинулось місто Мітні-Хапі. Сонце яскраво освітлювало покрівлі будинків. По вулицях, наче мурашки, ворушились маленькі постаті людей. На базарах було повно народу. Селяни порозкладали свої товари і закликали покупців.

Спочатку я здивувався: за такого жахливого часу життя в місті не було порушене. Але потім я збагнув, що так і повинно бути: точилася боротьба за престол, і цікавила вона тільки царицю й Нохрі.

— Тутмосе, я починаю думати, що фараон і цариця не так багато важать, як мені раз у раз повторювали змалку. Мої предки тисячоліттями керували цим народом. Вся велич Мітні-Хапі, дивовижні пам’ятки мистецтва, які ви бачили тут, — все це залишили після себе фіванські фараони. А проте цих людей, — цариця вказала рукою на місто, — зовсім не турбує доля нашої династії: нам загрожує смертельна небезпека, а вони спокійно ходять на базар.

Юна цариця говорила мені це з болем у серці, а я не міг нічим утішити її. Подумавши трохи, я сказав: