Валентина Коляда: Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

А у фургоні знаходились саджанці молодих дерев та насіння овочів, у які, як діти прочитали у супровідній записці, вживлено ДНК земної флори і вони чудово приживуться на нашій планеті.

— Побільше б нам, землянам, таких, справді надійних та щирих друзів, — прошепотів юнак, закриваючи завісу фургона.

— Ну що, треба прощатись. Зореліт має повертатись на Дріоду — чудову, загадкову зелену планету, де нас завжди чекають і будуть раді прийняти, з якими б проблемами ми туди не прилетіли, — не витримавши, Тася заплакала та у чуттєвому пориві поцілувала сріблясту обшивку корабля, яка на дотик виявилась гладенькою та теплою.

— До побачення, друже. Маємо надію, що скоро знову побачимось. Тримайся, і щасливого тобі польоту.

У відповідь зореліт раптом замерехтів, а його очі-ілюмінатори підморгнули дітям, Террі та Пірату, що, не відводячи погляду, дивились у його сторону.

Потім прозорі сходи безшумно зникли, а люк герметично закрився. Зореліт з надзвуковою швидкістю шугонув догори і за секунду зник з очей. А з неба чи справді долинуло, чи всім почулось затихаюче: «До зустрічі. Чекаємо у гості-і-і…»

— Ну що ж, треба йти, бо тут нас теж чекають, — схвильовано сказав Роман і маленька дружня кавалькада рушила у дорогу. А коли за якихось кілька хвилин діти повернули голови, на місці, куди приземлився зореліт, знову росли дерева, трава і все та ж малина, червоні кетяги якої звисали до самої землі.

— Зробимо ще одну добру справу. Нарвемо бабусі на пиріг суниць. Вони вже, правда, трохи переспіли, та від того стали ще смачнішими. Бач, самі просяться у руку, — і, сказавши ці слова, Тася нагнулась та почала збирати у жменю майже чорні суниці.

— Зачекай, — Роман підійшов до фургона і, витягши звідти кошика, пересипав дріодську картоплю до дріодських бурячків і простяг її сестрі.

Спільними зусиллями кошик був наповнений до середини, чого мало вистачити на випічку, і друзі попрямували далі.

Дорогою їм трапилась сусідка тітка Мотря, яка пасла дві корови та стільки ж телят. З неї діти і вирішили розпочати курс пропаганди по гуманному ставленню до братів наших менших.

До неї підійшов Роман та, відкривши рота, хотів був почати розмову, як раптом у його голові залунав голос: «Не поспішай. Зараз ця жінка засне та уві сні спробує, що таке бути твариною і скуштує ударів батога та укусів розлючених спекою комах».

І справді, тітка, що до того, сидячи на зламаній вербі, спроквола помахувала палицею, раптом схилила голову та поринула у глибокий сон.

«Хай поспить. Буде знати, що відчувають бідолашні тварини! Кожен мусить відчути чийсь біль, біду та негаразди на власній шкірі, щоб його зрозуміти. Хай поспить», — хлопець усміхнувся, побачивши, як тітка здригнулась та болісно скривилась.

— Що ти з нею зробив? — запитала Тася.

— Нічого, і не зовсім я. Вона зараз в образі бідолашної корови, пам’ятаєш?

— Ще б ні! Тоді справді хай поспить, не будемо її тривожити, — і діти, посміхаючись, пішли далі.

Пірат весело біг попереду, позаду усіх Террі жваво котив фургончик з безцінними дріодськими дарами, що їх, як ще було вказано у супровідній записці, не беруть ніякі хвороби та мошки, як це буває з рослинами на Землі.

Скоро вони вступили на крайню вулицю та пішли поміж хат. На подвір’ях майже нікого не було, бо саме настала найспекотніша частина дня.

— Слухай, я думаю, що знаю, як покликати сюди дощ, — штовхнув Роман сестру.

— Потім скажеш, — неголосно відповіла дівчинка, боячись порушити дзвінку сільську тишу. Навіть собаки не гавкали, поховавшись від надмірної сонячної уваги по своїх будках, які їх добросердні господарі перенесли у тінь.

Поволі діти наблизились до такого рідного подвір’я і Роман, вийшовши наперед, широко відкрив дерев’яні, гарно оздоблені ворота. Першим у них увійшов Террі, слідом вбіг Пірат, висолопивши від спеки довгого рожевого язика і відразу ж сховався біля погреба під навіс. Віслючок разом з фургоном теж попрямував слідом. Останніми увійшли діти і Роман замкнув за усіма браму.

— Ого-го, так ось де вони, — з веранди долинув голос, від якого здригнулись від радості серця відразу обох дітей, а пульс почав битись, чомусь, у животі. Сходами збіг ставний гарний чоловік з густим солом’яним волоссям та синіми, як небо, очима та, карбуючи крок, рішуче підійшов до Тасі та Романа.

— А виросли ж як, змужніли! Кому треба за це дякувати? Бабусі з дідусем чи тутешньому цілющому повітрю і навколишній розкішній природі?