Николай Билкун - Годованці Сонця

Навіть коли б Валерій Холод міг зрозуміти, в чому річ, і кинутися навздогін у правильному напрямку, він мало що допоміг би Сашкові. Нічого не скажеш, Валерій був у чудесній спортивній формі, він знав закони альпінізму, але перед цією вертикальною стіною був би безсилий.

А проклятий самохідний камінь пройшовся по скелі, як муха по стелі, і, не хитнувшись, перевалив за гребінь. Вони в'їхали в тінь. Тут Сашко мав змогу переконатися, що скафандр його було зроблено на совість. Різниця температур сягнула десь близько 300 °C. Тільки що була спека, при якій вода в одну мить перетворилася б на пару, а тут тобі мороз, при якому вуглекислий газ стане шматком криги. А Сашко зовсім не відчув цього. Ніби й нічого не змінилося, хіба що стало темно. Самохідний камінь простував далі…

Часом поблизу того місця, де він проповзав, відбувалися мікрокатастрофи. Сашко відчував легкий струс грунту, й одразу якась ближня скеля перетворювалась на купу каміння. Сашко спершу не міг пояснити цього явища, а потім зрозумів, що й до чого. Звичайно, на Місяці немає ні дощів, ні вітрів, які б руйнували гори і скелі, але непогано цю роботу виконувала різниця температур. Довгий місячний день — і все нагрілося, довга місячна ніч — і все охололо… Решту робили необережні доторкання самохідного каменя.

Власне, його не можна було назвати необережним — про свою долю та про долю свого вершника він таки, видно, «турбувався», бо завжди виходило так, що жоден камінець не зачепив ні Сашка-вершника, ні його кам'яного «коня».

А що за цей час передумав Сашко? Думки його важко передати на папері. Спершу хлопець будь-що намагався вивільнитися з кам'яного полону, потім хотів з'ясувати, що ж з ним сталося, потім злякався, а потім… Отут-то і починаються ускладнення.

Сказати, що він не боявся, значить сказати неправду. Сашко боявся не весь час, а боявся хвилинами. Боявся, що він разом з оцим божевільним каменем зірветься кудись у прірву, боявся, що його знайдуть лише після того, як у нього закінчиться кисень! Боявся, що його засипле каміння отих скель, які на очах руйнувалися. А між двома страхами Сашко все ще намагався збагнути, що ж, власне, з ним скоїлося?

… Час — відносна категорія, як запевняють фізики та астрономи, і Сашко мав нагоду в цьому переконатися. Він не знав, скільки часу минуло від тієї хвилини, коли він так невдало сів спочити. Не знав він також, як багато його минуло відтоді, як йому здалося, що скафандр на нього тісний. Спершу Сашко навіть не звернув на це уваги, стільки нещасть навалилося сьогодні на його бідну голову, що й не таке могло приверзтися. Просто Сашко стомився сидіти так, і в нього зараз кожна кісточка щемить. От і здається, ніби комбінезон став тісний. Еластичний, зручний, він наче на Сашка шитий. Чому б то йому раптом зробитися тісному? Дурниці, просто не треба думати про це, і все минеться…

Сашко намагався не думати… Він пробував запам'ятати шлях, яким сунув його кам'яний танк, силкувався хоч приблизно встановити своє місцеперебування і не думати про корабель, про Сергія, про Олеся Єфремовича, про командира Орлика, про веселого Чайчяна, про Олю Чуб і Валерія Холода. Час від часу він пробував голос, кричав щосили в надії, що РУ якимось чудом полагодиться і його, нарешті, почують. Крім того, могло ж статися, що зіпсований тільки приймач, що це він тільки в нього з якогось дива так тріщить, а з передавачем усе гаразд. Тоді можуть почути його, запеленгувати і швидше знайти. Сашко, хоч і не був технічно підкованим хлопцем, але своєю поведінкою за таких скрутних обставин доводив, що голова у нього була не тільки для того, щоб носити картуза.

Але хоч як би там було, а скафандр щодалі все чутніше й чутніше нагадував про себе. Варто було Сашкові зробити якийсь різкий рух, спробувати змінити (хоч трохи!) позу, як скафандр неначе збігався на ньому, врізувався в тіло, і ставало важко дихати.

«Камінь наче всмоктує мене, — подумав Сашко, задихаючись і непритомніючи, — а все-таки цікаво, що ж це мусить бути?»

Сашко зробив ще одну, останню спробу визволитись, напружився і тут знепритомнів. Він не чув; як зупинився камінь, не бачив, що опинилися вони на осонні…

Коли у свідомості Сашка згасали останні іскорки, йому раптом захотілося зірвати з себе скафандр і дихнути на повні груди. Бідолаха, чим би він дихнув? Ні-і, скафандр все ще залишався другом: він рятував хлопця від негайної смерті.

Так і знайшов його Валерій Холод — зігнутого в дугу, в дуже неприродній і незручній позі. Валерієві стало навіть моторошно: «Вбився? — подумав він. — А може, скінчився кисень?» Але, добре роздивившись, впевнився, що Сашко живий, тільки непритомний… Сашка треба брати на плечі і якомога швидше нести на корабель…