Джоан Ролінґ - Казки барда Бідла

Погоджуємося ми з цими словами чи ні, але можемо, напевне, вибачити професорові Дамблдору його бажання захистити майбутніх читачів від тих спокус, жертвою яких став він сам і за які заплатив таку жахливу ціну.

Дж. К. Ролінґ

2008

Заувага щодо приміток

Видно, що професор Дамблдор писав для чаклунської аудиторії, тож я іноді додавала роз'яснення термінів чи фактів, яких читачі-маґли могли б не зрозуміти.

Дж. К. Р.

Жив собі колись добрий старий чарівник, який щедро й мудро вдавався до чарів сусідам на добро. Не бажаючи розкривати справжнє джерело своєї сили, він удавав, ніби його відвари, зілля й протиотрути самі собою, вже готові, з'являються з казанка, який він називав своїм щасливим горщиком Люди приходили до нього зі своїми бідами звідусіль, і чаклун охоче помішував у казанку вариво, вирішуючи їхні проблеми.

Цей чарівник, якого всі любили, дожив до глибокої старості, а тоді вмер, залишивши всі свої пожитки єдиному синові. Син був геть інакший, ніж його лагідний батько. Він вважав, що ті, хто не володіють чарами, нічогісінько не варті, і часто дорікав батькові за звичку надавати сусідам магічну допомогу.

По смерті батька син знайшов у старому казанку пакуночок зі своїм ім'ям. Він його розгорнув, сподіваючись побачити золото, однак там лежала м'яка товста пантофля, занадто мала, щоб її можна було взути. А в пантофлі лежав клаптик пергаменту з написом: «З марною надією, синку, що це тобі ніколи не знадобиться».

Син вилаявся, проклинаючи батькову старечу недоумкуватість, і жбурнув пантофлю назад у казанок, надумавши надалі скидати в нього сміття.

Того ж вечора у двері постукала якась селянка.

— Пане, мою внучку обсипало бородавками, — звернулася вона до нього. — Ваш батько зазвичай готував у старому казанку спеціальну припарку...

— Іди геть! — крикнув син. — Чхати я хотів на бородавки твого дівчиська!

І грюкнув дверима просто в старої перед носом.

Одразу ж із кухні долинув голосний брязкіт і гупання. Чаклун засвітив чарівну паличку, відчинив кухонні двері і, на свій превеликий подив, побачив старий батьків казанок. Той відростив собі мідну ногу і стрибав на ній посеред кухні, страхітливо брязкаючи й гупаючи по кам'яній підлозі. Чаклун здивовано наблизився, одначе відсахнувся, коли побачив, що казан рясно вкритий бородавками.

— Яка гидота! — вигукнув молодий чаклун і спробував той казанчик спершу «щезнути», потім відчистити чарами і, врешті-решт, вигнати з хати. Однак жодне закляття не подіяло, і він не зумів перешкодити казанкові пострибати за ним з кухні аж до самого ліжка, голосно брязкаючи й гупаючи на кожній дерев'яній сходинці.

Цілісіньку ніч чаклун не міг склепити очей через гупання бородавчастого старого казанка біля ліжка, а вранці казан пострибав услід за ним до стола. «Брязь, брязь, брязь», — брязкав мідноногий казан, і не встиг чаклун з'їсти хоч ложку каші, як у двері знову постукали.

На порозі стояв дід.

— Пане, щось сталося з моїм старим віслюком, — пояснив він. — Чи загубився, чи його вкрали, а без нього я не можу завезти на ринок свій товар, і моя родина ввечері зостанеться голодна.

— А я вже зараз голодний! — заревів чаклун і грюкнув дверима перед дідовим носом.

«Брязь, брязь, брязь», — і далі брязкав мідною ногою по підлозі казан, тільки тепер до цього брязкоту додалося ще й ревіння віслюка та стогін голодних людей.

— Тихо. Замовкни! — верескнув чаклун, проте жодними чарами не міг угамувати бородавчастий казан, що, ревучи, стогнучи й брязкаючи, цілісінький день стрибав за ним, куди б він не йшов і за що б не взявся.

Увечері в двері постукали втретє — на порозі стояла молода жінка, ридаючи так, наче серце їй ось-ось розірветься.

— Моя дитинка тяжко захворіла, — сказала вона. — Поможіть нам! Ваш батько казав приходити, якщо станеться якесь лихо...

Але чаклун грюкнув дверима і перед нею.

Казан-мучитель тепер по вінця наповнився солоною водою і, стрибаючи, розхлюпував по підлозі сльози, і ревів, і стогнав, і ще більше вкривався бородавками.

І хоч до кінця тижня селяни більше не підходили до чаклунової оселі, щоб попросити помочі, та казанок усе одно торочив йому про їхні численні біди й хвороби.

Минуло кілька днів, і він уже не тільки ревів, стогнав, ридав, стрибав і вкривався бородавками, а й задихався, блював, плакав, мов дитя, скавчав, як пес, і відригував цвілим сиром, кислим молоком та цілими полчищами голодних слимаків.