Сергій Оксеник: Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

Лисий взявся за мотузку, по якій раніше спустився в колодязь, спробував обв'язати навколо себе. Це виявилося непросто — пальці не слухалися. В голові гуло. Він вдихав повітря на повні груди, а його все одно не вистачало, щоб надихатися. Нарешті вдалося зав'язати два вузли.

— Тягніть мене, — хотілося крикнути, однак голос не послухався його. Замість крику вийшов хрип, якого нагорі, ясна річ, не могли почути.

Лисий двічі смикнув за мотузку, але зробив це занадто сильно, вона просто вся впала йому на голову. Слідом за нею повільно спустився кошик. Лисий повалився в нього, разом з ним занурився в холоднющу жовту воду й знову спробував крикнути.

На небі з'явилася хмаринка й затулила від нього його зірку. Лисий почав розмахувати мотузкою, сподіваючись, що це помітять.

— Лесику, як ти там? — Над зрубом нахилилася Леля й намагалася його розгледіти в темній глибині.

— Витягніть мене, — беззвучно промовив він. Зовсім беззвучно.

А вона зрозуміла. Вона завжди розуміла його без слів.

Голова її зникла з прямокутного клаптика неба над ним, і тут же він почув її віддалений голос:

— Івасю! Рогач! Хутко!

За кілька хвилин кошик смикнувся й почав повільно рухатися вгору. А хмаринку вітер відігнав. Тільки от чим вище піднімався Лисий, тим блідішою ставала його зірка. І незабаром вона зовсім зникла — тільки ясне блакитне небо ставало все яснішим і яснішим.

Його обережно поклали на траву на відкритій галявині неподалік криниці. Лисого колотило, як у пропасниці. Леля стягла з нього штани, витерла мокрі ноги й почала їх несамовито розтирати. Спершу він нічого не відчував, а потім прийшов біль — з кожним рухом її рук шкіра на ногах, здавалося, відділялася від м'язів. Але боронитися не було сил. Він лежав і тихо стогнав. Втім, це все одно був не стогін, а хрип.

Борода, Вухань і Івась якийсь час спостерігали за цією екзекуцією, тоді залишили їх і, пам'ятаючи все, що їм розповідав і малював Лисий перед початком робіт, заходилися завершувати роботу над зрубом. Вони поклали ще кілька рядів колод, ретельно підсипали глину й каміння в щілини між землею і зрубом, вкопали два стовпи з поперечиною, на яку був надітий коловорот. Встановили дашок і прикріпили кришку. Нарешті відв'язали линву від кошика, припнули її одним кінцем до коловороту, а до другого прилаштували великий казанок.

І ось коловорот зарипів, засвистів, над зрубом з'явився казанок, з якого через вінця вихлюпувала вода. Борода нахилився понюхати її, однак тут же, мов із-під землі, з'явилася Марічка, вихопила казанок з його рук і сказала:

— Першим покуштує Лесик.

По дорозі до нього вона зупинилася, двома руками піднесла казанок до обличчя, нахилила голову й так постояла мить, ніби вдивляючись у воду.

Загалом вона мала рацію — ніхто не знає, що то за вода. Тож він як заводій повинен був покуштувати першим. Марічка подала йому казанок і тихенько промовила:

— Пий, Лесику, не бійся. Вода добра.

— Звідки ти знаєш? — тихо прохрипів він у відповідь.

— Знаю, — загадково усміхнулася вона.

А Леля пояснила:

— Пам'ятаєш, що старий казав про нові здібності? Марічка у нас уміє відчувати воду.

Мала ображено закопилила губки й кинула:

— І їжу також!

Вода була ще каламутна й трохи відгонила глиною. Але все одно такої смачної й холодної води Лисий у своєму житті ще не пив. Він підвів очі й подивився на щасливу Марічку. А вона потріпала його ручкою по непокритій голові й ласкаво промовила:

— Ех ти, Лисий!