Сергій Оксеник - Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

— Справді, — промовив він. — Тоді в пісках мітла полетіла не до баби Яги, а до тебе…

Леля сіла. Обличчя її мало розгублений і недовірливий вигляд, але відповісти було нічого.

— От бачиш! — Інженер загасив недопалок свічі, бо в хаті вже й так було досить світло.

Ніч минула. Скоро зійде сонце.

Вони відсипалися майже цілий день. А потім знову сиділи з Інженером — спершу на ґанку, а потім, як і вчора, за столом. Їм необхідно було стільки всього обговорити!..

Йому було б значно легше, якби Інженер сказав, що людина, яка може їх усіх врятувати, живе в центрі Руїни. Тоді б він знав, що робити. Це було б складне, але зрозуміле завдання.

Тепер його не залишала страшна думка: як він повернеться до села? З якими очима? Що він скаже Інженерові та всім іншим, хто чекає його повернення як єдиного порятунку. Що знайти те, що їх порятує, він не зміг?.. Чи що не схотів? І те, і те — правда. Але це той випадок, коли існує не дві, а три правди. І третя правда полягає в тому, що людям потрібна вода, без якої вони не можуть жити. Якщо прийти й замість дати воду сказати людям, що вони живуть не так, як слід, а от він, походивши по світу, знає, як треба жити…

А найгірше те, що насправді він не знає, як треба жити. Як не треба — знає, а як треба — ні.

Відповідь Інженера нічого особливо не прояснила:

— Якби люди навчилися не робити того, чого не можна робити, — може, це й було б оте життя. Так як треба.

— Ми не можемо бути тими людьми, які врятують світ, — говорив Лисий. — Ми ще діти.

— Кожна людина колись була дитиною, — відповідав Інженер. — І її талант був з нею від самого народження. Його можна розвинути або не розвинути, і він помре. Людина дорослішатиме, набиратиметься досвіду або, як дехто стверджує, мудрості, але таланту знайти вона вже не зможе. Він не відроджується. Розумієш?

Лисий не розумів.

— Що мені сказати людям, коли я повернуся? — прямо запитував Лисий.

— А що б ти сказав їм, якби не було мене й ні з ким порадитися? — відповіддю було запитання.

— Я б сказав їм, що треба викопати криницю. Але я не знаю, в якому місці її треба копати і як це робиться взагалі. Вона повинна бути такою глибокою!

Навіть підземники, які підрили цілий ліс, так глибоко не копали. А як обваляться стіни?

— Оце вже інша річ, це — знання, цим я можу поділитися.

Інженер приніс із кімнати берестяний сувій — той самий, над яким він сидів, коли діти повернулися з Руїни. Він розгорнув кору, й діти побачили на її внутрішньому боці малюнок і пояснення до нього.

Лисий швидко прочитав написане. Все було зрозуміло. Звісно, це не означало, що він міг би зараз викопати криницю, — ця робота вимагала чимало часу й зусиль не однієї людини, тим більше підлітка.

— Ви це намалювали ще до нашого повернення, — здивовано промовив він. — Значить, Ви знали, що ми шукаємо… Що справа у воді?..

— Здогадувався. Іще візьми оце, — Інженер подав йому звичайнісіньку вербову рогатку. Товста гілка, коротко обрізана, роздвоювалася на дві приблизно однаково тонкі цурпалки. Вони були однакової довжини — кожна майже вдвічі довша за товсту гілку. — Колись я сам хотів викопати криницю. Та потім зрозумів, що одній людині це не під силу. Але воду під землею шукав за допомогою ось такої рогатки. Чесно кажучи, не впевнений, що я вмію це робити. В місті, де я прожив усе минуле життя, нічим подібним мені не доводилося займатися. А тут… Може, я й правильно знайшов місце, а може й ні. Перевірити не зміг.

Він навчив Лелю, як користуватися. Вона взяла рогатку за довгі кінці у дві руки й повільно рушила від хатини. Довелося пройти не менше ста кроків, перш ніж рогатка сіпнулася в її руках і короткий кінець задрався догори.

— Тут повинна бути вода, — сказав Інженер. — А вже яка вона там виявиться — добра чи отруєна, цього ніхто не знає.

— Нічого, у нас є Марічка, — відповіла Леля, — вона все знає.

Лисий засміявся. Леля його сміху не підхопила. Він якось дуже гостро відчув, що далі баритися не можна. Треба повертатися. Треба йти додому.

Вийшли ще до схід сонця. Інженер проводжав їх до самої греблі. Коли Леля полетіла через річку, він довго дивився їй услід. Потім повернувся до Лисого.

— Що ж, Лесику. Будемо прощатися.

Обоє вони знали, що більше не побачаться. Втім, хто знає… В обох попереду — довге життя. Хоча й дуже різне.

Напередодні Лисий довго не міг заснути, в голові крутилися безліч запитань, які він повинен був поставити Інженерові. А тепер стояв, дивився йому в очі й нічого не міг пригадати. Втім, може, це й краще. Відповіді старого все одно тільки народжують нові запитання.